Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Під теплим душем змиваю з себе увесь бруд і негатив. Уже не можу дочекатися завтрашнього ранку. Мене розпирає від емоцій, не знаю, чи вдасться сьогодні стулити очі. Загортаюся у м’який рушничок і спішу скоріше у свою прохолодну кімнату. Застрибую під тепленьку ковдру, вирішую перед сном набрати Оліверу повідомлення.

У моїй голові усе перемішалося, але одне я знаю напевне — я зробила усе правильно.

Заснула десь під ранок. Із важкою головою прокидаюся від першого ж дзвінка будильника. Вимикаю його. Погода сьогодні тепла, одягаю блакитну сукенку, котру привезла з собою із Сан-Франциско і трохи причепурившись, вибігаю одразу ж на подвір’я.

— Френку, їдьмо скоріше! — мовлю із нетерпінням, біжучи до Френка.

— Уже мчимо. Тітонька чекатиме нас у парку Дамбартон Оукс. — пояснив Френк. Сьогодні він у хорошому гуморі і здається також радий такому розвитку подій.

— Чудово.

Ми вирушаємо в дорогу, а мені і досі не віриться в те, що відбувається. Сьогодні у мене з’явиться брат. Справжнісіньке диво… А головне, я завершу те, що не встиг завершити батько. Він був би щасливий.

— Ми приїхали, ходімо! — каже Френк і ми виходимо з машини. Просторий парк розлягається перед нами — тітонька чекає на нас! — скеровує Френк вказуючи на вхід.

Ми йдемо у глиб парку. Неспішно. З кожним кроком моє хвилювання десь усередині наростає все більше і більше. Намагаюся трохи заспокоїтися, звертаючи увагу на перехожих. У такій порі тут лише собачники зі своїми улюбленцями і любителі ранкового заняття спортом.

— Нам сюди, — звертає Френк. Я чемно йду за ним, відчуваючи стукіт власного серця — ось і вона!

Серед бігунів я бачу жінку, що йде нам на зустріч. З вигляду приємна, з привабливою зовнішністю. Побачивши здалеку Френка, на її обличчі засяяла усмішка. Тоді вона розвела руки.

— Тітонько Ханно! Вітаю, як ви? — Френк обійняв свою тітку.

— Любий мій племінничку, яка ж я рада тебе бачити. Усе гаразд, дякую.

— Дозволь познайомити тебе з Люсі! — Френк вказує на мене і на мить я перестаю навіть дихати.

— Вітаю, Люсі! Френк дуже багато розповідав про вас, кортіло переконатися, чи така ви насправді, — посміхнулася тітка.

— Рада знайомству!

— Тітонько, Люсі хотіла познайомитися з Девідом, тому вона тут.

— Ох, нам є про що розповісти одна одній. Пропоную прогулятися і познайомитися ближче. — я мовчки киваю і ми прямуємо у глиб парку.

— То ти донька Вільяма? — порушує тишу тітка.

— Так. Але не лише я. У мене ще є сестра Ґвен. Нас у сім’ї було двоє.

— Це прекрасно. Мабуть, у вас хороші стосунки.

— Не зовсім. Наші батьки розлучилися. Батько забрав сестру до Вашингтона. З того часу ми не бачилися двадцять років. Тільки тепер нам випало зустрітися знову.

— У житті усяке буває. І хороше, і погане. Важливо не загубитися у вирі негативу і побутових проблем, адже так знайти вихід стає значно важче.

— Ви знаєте, про що говорите…

— Люба, Девід… Насправді не мій рідний син. Я виростила його, намагалася усілякими способами замінити йому матір і не дозволити йому почуватися самотнім. —  змінює тему тітонька і я замовкаю. Намагаюся вхопити кожне слово, що вилітає з уст цієї жінки.

— Ви знаєте, хто його матір?

— Так. Емелін Стрінд. Ми зналися ще з дитинства.

— З дитинства? То ви знаєте його матір? Ви знаєте, що трапилося у грудні 2005-го? Мій батько зустрівся з хлопчиком?

— Давай усе спочатку… Ти знаєш, через що розлучилися твої батьки? — запитує жінка, а я відчуваю як на мене навалюються гіркі спогади з дитинства.

— Наче… У мого батька була інша жінка…

— Це так.

— Усе сталося так несподівано…

— Його коханкою була Емелін. Ми дружили ще зі школи. Можна сказати, виросли разом. Пройшли разом вогонь і воду.

— Ви з Емелін також із Сан-Франциско?

— Авжеж. Там вони з Вільямом і познайомилися.

— Як ви гадаєте, вони кохали один одного? — місіс Ханна замовкає. Я замислююся про те, чи вдалий момент я вибрала щоб це спитати? Але за деякий час вона відповідає…

— Ні. Усе, що було між ними — це гра. Така собі недитяча забавка. Вільям ніколи б не покинув сім’ю заради Емелін, але вона нажаль була у нього безнадійно закохана…

— Але зрештою сім’я розпалася… То це означає..

— Твоя мати згодом про все дізналася і не стала жити з таким чоловіком далі. Вільям після розлучення поїхав до Вашингтона. Тоді у моєї подруги і твого батька остаточно обірвався зв’язок.

Я слухаю і наче повертаюся в минуле. Хоча я тоді була ще зовсім дитиною, в моїй пам’яті спливають картинки того, що в свої кілька рочків, я змогла запам’ятати.

— Вони зовсім перестали спілкуватися?

— Так. У Емелін навіть налагодилося життя. Усе сталося на краще. Тільки тоді, після від’їзду батька, народився маленький Оскар.

— Мій батько знав, що у нього народився син?

— Ні. Він тоді вже більше як пів року жив у Вашингтоні. Звідки йому було знати? Емелін вирішила виховувати хлопчика самостійно.

— То у який момент усе змінилося? Ваша подруга вирішила…

— За кілька років після цього, здається, Оскару було чотири, Емелін дізналася, що невиліковно хвора. Це стало великим ударом для нас обох. Грошей на лікування не було, тому вона і подалася сюди, до Вашингтона, шукаючи чоловіка, щоб віддати хлопчика батьку.

— Ви були з нею?

— Так. Я не хотіла відпускати її саму, тож поїхала з нею. Це були найгірші часи. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, за роботу платили безцінь, а шукати чоловіка в великому місті, через чотири роки — було те саме, що й голку в копиці сіна. Шанси були мізерні. Та час ішов. І на диво, одного дня їй все ж таки вдалося вийти на його слід. Вона написала твоєму батькові листа з проханням зустрітися і розповіла йому усе.

— Шостого грудня? Це звучатиме досить іронічно, але я читала цього листа. Знайшла його у батьковому кабінеті нещодавно. Він беріг його разом із фотографією маленького Оскара. На ній ще кулон у формі півмісяця. Він знав, що у нього є син і хотів знайти його.