Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Розділ 23

 

Я дивилася на нього, як дивляться на стару рану, яка ніяк не гоїться. Він мовчки чекав. У його очах було якесь відчайдушне благання, але я не могла зрозуміти, про що він просить. Про прощення? Про повернення? Чи просто про те, щоб залишитися на ніч?

Я зробила крок назад, упершись спиною в стіну. Моє дихання почастішало, серце билося так голосно, що здавалося, ніби він може його почути. У моїх грудях горів біль, але за цим болем повільно тліла іскра бажання. Я ненавиділа його за це. Ненавиділа за те, що його присутність усе ще здатна розпалювати в мені цей вогонь.

- Іди, - прошепотіла я, але сама не вірила своїм словам. Я не хотіла, щоб він ішов. І він знав це.

Ігор зробив крок до мене ближче. Його руки, такі знайомі й сильні, але водночас чужі, взяли мене за плечі. Від цього дотику мене ніби струмом ударило, я завмерла, не знаючи, що робити. Мої губи прочинилися, але слів більше не було. Тільки тихий зітхання.

- Ти хочеш, щоб я пішов? - його голос був хрипким, низьким, ніби сповнений нестерпної туги. - Чи ти просто хочеш забути, що все ще кохаєш мене?

Я закусила губу, щоб не закричати. Люблю? Я ненавиділа його. Я ненавиділа його так сильно, що це розривало мене на частини. Але в цій ненависті була пристрасть, бажання, яке я не могла контролювати.

- Не кажи так, - видихнула я. - Ти зруйнував усе. Ти зруйнував мене.

Його губи наблизилися до мого обличчя, але він не торкався мене. Немов дражнив, грався з цією напругою між нами. Його дихання обпалювало мою шкіру, змушуючи мене здригатися.

- Інно... - його шепіт був як удар у саме серце. - Я ніколи не припиняв кохати тебе.

Мої руки самі піднялися і схопили його за сорочку. Я потягнула його до себе, і наші губи зіткнулися в поцілунку, сповненому гіркоти, болю і нестримної пристрасті. У цей момент усі мої сумніви впали. Я більше не могла боротися з цим. Я занадто довго придушувала в собі все це. Я хотіла його. Я хотіла відчути його близькість, як колись давно, коли він був тільки моїм.

Його руки ковзнули по моєму тілу, дражнивши, пробуджуючи кожну клітинку моєї істоти. Я дряпала його спину, немов хотіла залишити на ньому свої сліди, як він залишив їх на моєму серці. Усе відбувалося стрімко, поривчасто. Ми зривали одяг одне з одного, не кажучи ні слова. У наших рухах не було ніжності - тільки пристрасть, тільки жага, переплетена з гіркотою.

 

Ми впали на ліжко, і в цей момент усе перестало існувати. Біль, образи, минуле - усе зникло, коли його тіло злилося з моїм. Я відчувала кожен його рух, кожен дотик, і це було так знайомо, так рідно. Але водночас - інакше. Я відчувала, що це була не та любов, що раніше. Це була суміш ненависті й пристрасті, вогонь, який спалював нас обох. Мої нігті встромилися в його спину, коли він почав рухатися швидше, сильніше. Ми були як дві частини одного цілого, але кожна з цих частин була зруйнована. Це був не просто секс - це був акт звільнення від болю. Ми шукали розраду одне в одному, але знали, що розради не буде. Наші тіла з'єднувалися, але наші душі залишалися розірвані.

І в цей момент я зрозуміла, що не можу більше стримувати сльози. Я плакала, але це не були сльози радості. Це були сльози відчаю, бо я знала - ця ніч не змінить нічого. Ми з Ігорем згоріли в цьому вогні, і я більше не могла повернути нас назад.

 

***

 

Я прокинулася від звуку дзвінка у ворота. Світлий промінь сонця пробивався через нещільно зашторовані вікна, освітлюючи кімнату, але всередині мене була лише темрява. Усе, що сталося вночі, обрушилося на мене, як удар молота. Поруч на ліжку було порожньо - Ігор уже встав. Я почула, як на балконі тихо скрипнули двері.

Дзвінок у ворота пролунав знову. Я схопилася з ліжка, накинувши халат. Серце шалено стукало. Це був Артем. Господи, він ніколи не приїжджав так рано.

- Чорт... - я пробурмотіла, підбігаючи до вікна. І в цей момент я побачила Ігоря на балконі. Він стояв там, загорнутий лише в рушник, із сигаретою в руках. Палив, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувається, ніби це знов був його дім. 

Дзвінок пролунав утретє, і я зірвалася вниз, до дверей. Ноги тремтіли, дихання збивалося. Усе було занадто заплутано, занадто боляче.

Я відчинила двері. Переді мною стояв Артем із букетом білих лілій. Його обличчя було світлим, сповненим радості, але коли він побачив моє напружене обличчя, його посмішка зникла.

- Привіт, - його голос був тихим, але настороженим. - З тобою все гаразд?

- Артем... - я зробила крок уперед, намагаючись знайти слова. - Зараз не найкращий час...

- Що сталося? - його брови насупилися, він подався вперед, явно відчуваючи щось недобре. - Інно, ти маєш дивний вигляд.

Я не встигла нічого сказати. Артем раптом подивився в бік балкона, його обличчя витягнулося. Я обернулася і побачила, як Ігор, не поспішаючи, струшує попіл із цигарки і дивиться на нас зверху.

У цей момент усе зруйнувалося.

- Що він тут робить? - Артем ледь не виплюнув ці слова, його голос змінився, став різким і холодним. Він стиснув букет так сильно, що білі пелюстки лілій почали тріскатися під його пальцями.

- Артеме, я... - мій голос тремтів, я не знала, що сказати. - Це не те, що ти думаєш...

- Авжеж не те! - він із сарказмом засміявся, і цей сміх пролунав, як удар хлиста. – Я так розумію він забрався на твого балкона і треба кликати поліцію….Аааа це ж ти його впустила…прийняти душ так?

Я спробувала щось пояснити, але слова застрявали в горлі. Усередині мене все стислося, серце калатало, як божевільне. Артем дивився на мене, його очі наповнилися гіркотою.

- Я думав, що ми будуємо майбутнє, - його голос затремтів. - А ти... ти просто повертаєшся до нього? Чому? Чому ти знову обираєш його?

Я не могла нічого сказати. У голові кружляли думки, але жодна з них не могла дати відповіді. Я стояла перед Артемом, як винувата дитина, не в силах підняти очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍