Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Сміх короля лунав зловісно, викликаючи незручність серед присутніх. Генерали не наважувалися навіть поглянути на нього.

— Скільки у нас воїнів? — запитав король, різко змінивши тон на серйозний.

— П’ятсот, — відповів генерал піхоти, — повністю озброєних та досвідчених.

— Це мало! — гаркнув Аподон, його обличчя налилося червоним. — Проведіть мобілізацію! Залучіть жінок, дітей, старих, усіх, хто може тримати зброю в руках. Зрозуміло?

Зал наповнився важким мовчанням. Генерали мовчки обмінялися поглядами, розуміючи, що наказ короля був абсурдним, але не насмілюючись заперечувати.

— Інакше, — додав Аподон, повертаючи голову до Сігна, — я вас покараю.

Його голос став тихішим, але кожне слово било, як молот. Аподон зробив ще кілька кроків, підійшовши до столу, за яким сиділи генерали, і похитав головою.

— Ви всі тут для того, щоб виконувати мої накази, — проголосив він, усміхаючись. — А не для того, щоб ставити під сумнів мої рішення.

Сігн відчував, як його терпіння вислизає з-під контролю, але він мовчав. У його очах була рішучість, хоча всередині все кипіло. Він знав, що доведеться знайти спосіб виконати наказ короля.

— Так буде зроблено, мій королю, — сказав він нарешті, схиливши голову.

Аподон усміхнувся, ніби почув те, що хотів, і, похитуючись, повернувся до дверей. Його кроки відлунювали в порожніх коридорах замку, залишаючи за собою важку тишу та зростаючий страх серед присутніх.

Сігн стояв у центрі зали, його обличчя було похмурим, а голос лунав холодно й рішуче. Очі блищали злістю, яка накопичувалася через абсурдність наказів короля Аподона. Він перевів погляд на одного з найвірніших генералів, Ролана, чоловіка середніх років, чиє обличчя було вкрите шрамами, а в очах світилася непохитна відданість.

— Ролан, візьми з собою своїх воїнів, — голос Сігна був чітким, немов командний удар батога. — І почніть набирати військо. Як і наказував король, усі, хто буде проти, примушуйте силою.

У його словах не було місця сумнівам. Він чітко розумів, що відданість королю вимагала виконання навіть найжорстокіших і нелогічних наказів.

Ролан нахилив голову в знак згоди. Його голос звучав твердо, але в ньому відчувалася прихована втома:

— Добре. Все виконаємо, як сказано.

Сігн зітхнув, намагаючись стримати свій гнів, і наблизився до Ролана.

— Пам’ятай, це не буде легко. Люди налякані й озлоблені. Але якщо ми не виконаємо наказу, король покарає нас усіх. Нам потрібно діяти швидко, щоб уникнути ще більшого хаосу.

Ролан кивнув і повернувся, щоб піти. Його обладунки тихо дзвеніли, коли він крокував коридорами замку, збираючи своїх людей. Його кроки були важкими, але впевненими, він знав, що завдання, яке йому доручили, могло викликати ненависть до нього серед місцевих жителів. Проте він був готовий прийняти це заради збереження королівства.

Сігн залишився стояти в залі, його обличчя відображало глибокий роздум. Він підняв голову до стелі, де старі фрески розповідали про давні часи слави Форлеону. Тепер ці славні дні здавалися лише примарним спогадом.

— Що ми робимо, — прошепотів він собі під ніс. — Чи залишиться взагалі щось від Форлеону після цього?

Його голос загубився в порожньому просторі зали, ніби саме повітря розуміло глибину його сумнівів. Але часу на вагання не залишалося. Війна вже йшла, і Сігн знав, що тільки рішучість і жорстокість можуть забезпечити хоч якісь шанси на виживання королівства.

Ролан, одягнений у свій потертий, але міцний обладунок, стояв перед групою з п’ятдесяти досвідчених воїнів. Його різкий і владний погляд охоплював кожного, змушуючи всіх стояти струнко. Його голос був гучним, наче грім, і лунав далеко по всьому двору замку.

— У нас немає часу на сумніви, — сказав він, голосом, сповненим рішучості. — Наше королівство під загрозою. Імперія йде війною, і ми повинні вистояти, навіть якщо це означає зробити неможливе.

Воїни мовчки кивнули, їхні обличчя були серйозними. Вони розуміли, що місія, яку їм доручили, вимагатиме більше, ніж просто сили меча.

Ролан продовжив:

— Зараз ми вирушаємо в замок і по всьому королівству. Ми будемо залучати кожного, хто здатний тримати зброю. Спочатку ми дамо їм вибір — боротися за свій дім і сім’ю. Але якщо вони відмовляться, ми змусимо їх! Ми не можемо дозволити собі втратити жодної руки, яка може тримати меч або лук.

Один із воїнів зробив крок уперед і запитав:

— А якщо вони будуть чинити опір, пане?

Ролан на мить задумався, його обличчя здавалося витесаним із каменю. Потім він відповів, суворо, але без гніву:

— Якщо вони чинитимуть опір, це означає, що вони відмовляються від свого обов’язку перед королівством. І ми примусимо їх. Зараз немає місця для м’якості чи сентиментів. Це питання виживання.

Група воїнів знову кивнула. Їхні очі блищали розумінням, хоч і з гіркотою.

— Почнемо із замку, — продовжив Ролан. — Ми залучимо ремісників, ковалів, навіть слуг. Потім вирушимо до сусідніх сіл. Кожен чоловік, кожен юнак чи жінка яка здатна тримати зброю, повинні стати частиною війська.

Ролан підняв руку, даючи сигнал готуватися до відправлення. Воїни почали збиратися, перевіряючи свою зброю та обладунки. В повітрі відчувалася напруга, яка лише збільшувалася з кожним моментом.

— І пам’ятайте, — додав він, коли всі приготувалися. — Ми боремося не лише за себе, але й за тих, хто залежить від нас. За наших дітей, дружин і старших, які не можуть самі себе захистити. Це наш обов’язок. І ми повинні його виконати.

З цими словами Ролан змахнув рукою, і група вирушила, залишаючи замок позаду. Вони розуміли, що їхня місія не тільки збере нову армію, але й посіє серед жителів королівства страх і тривогу. Але вони не мали вибору — війна не чекала, і кожна мить була на вагу золота.

Воїни Ролана рухалися від вулиці до вулиці, від села до села, їхня присутність була подібна до бурі, яка приносила з собою страх і безвихідь. Їхні голоси, сповнені владності, віддавали накази, які ніхто не міг ігнорувати.