Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Усі чоловіки, які можуть тримати зброю, виходьте негайно! — гучно кричав один із воїнів, грюкаючи у двері чергового будинку.

З хат виходили перелякані чоловіки, деякі з них тремтіли, стискаючи в руках старі, давно забуті мечі чи сокири. Інші ж намагалися переконати воїнів, що вони не можуть воювати.

— Я ж ковалем працюю! Хто буде зброю кувати, якщо мене заберуть? — благав один чоловік, стоячи перед Роланом.

— Твої руки ще міцні, коваль, — відповів Ролан холодно. — Ти підеш у бій, як і всі інші.

— Але... — спробував було заперечити коваль.

Ролан підняв руку, зупиняючи його.

— Досить! Усі ми зараз маємо відкласти свої справи заради королівства. Ти хочеш, щоб твоя родина жила під владою Імперії? Хочеш, щоб вони вбили твоїх дітей?

Ці слова змусили коваля замовкнути. Він похмуро кивнув, розуміючи, що у нього немає вибору.

У іншому селі воїни витягували чоловіків просто з будинків, якщо ті намагалися сховатися. Жінки кричали і плакали, хапаючи своїх чоловіків і синів за руки.

— Ми теж будемо битися, якщо потрібно! — вигукнула одна молода жінка, тримаючи в руках лопату.

Воїн, який стояв перед нею, лише глузливо посміхнувся.

— Битимешся? Ха, добре. Ми тебе запишемо, — сказав він, забираючи її чоловіка.

Діти, які були достатньо старшими, щоб тримати луки чи списи, теж не уникли мобілізації. Хлопчики з очима, наповненими сльозами і страхом, стояли в черзі, де їм видавали зброю, яку вони навряд чи знали, як тримати.

— Ти вже не дитина, а воїн! — грубо сказав один із воїнів, передаючи юнакові спис.

— Але я ж тільки вчора навчився стріляти з лука, — прошепотів хлопчик, ледь тримаючи зброю.

— Сьогодні навчишся вбивати, якщо хочеш вижити, — відповів воїн, навіть не глянувши на нього.

Ситуація ставала дедалі більш напруженою. Люди, які погоджувалися добровільно, намагалися підбадьорювати одне одного, але ті, кого змушували силою, виявляли гнів і відчай.

Ролан спостерігав за всім цим із холодним виразом обличчя. Він розумів, що ці люди — його нова армія. Недосвідчена, злякана, але єдина надія королівства.

— Це лише початок, — тихо промовив він собі під ніс, дивлячись на колони новобранців, які з жахом і тривогою готувалися до неминучої битви.

Сігн вдивлявся в обличчя короля, яке навіть у цей вирішальний момент залишалося самовдоволеним. Його серце було сповнене тривоги, адже зібрані новобранці навряд чи могли протистояти досвідченій армії Імперії. Але суперечити королю в такій ситуації було безглуздо.

— Королю, нам вдалося зібрати три тисячі новобранців, — промовив Сігн, його голос був напруженим, але контрольованим.

Аподон, сидячи на своєму троні, посміхнувся, ніби задоволений собою.

— От бачиш, Сігн, це я розумію. Виконав наказ! Молодець, Сігн! — вигукнув він, підіймаючи кубок із вином. — Хочеш вина? — запропонував король, трохи нахилившись вперед.

Сігн, як завжди, залишався стриманим. Він коротко похитав головою.

— Ні, дякую, мій королю, — відповів він.

Аподон, злегка знизавши плечима, випив залишок вина великим ковтком.

— Ну як хочеш. Сам вип’ю! — з посмішкою промовив він, поставивши кубок назад на стіл із гучним стуком.

Сігн зробив крок вперед, намагаючись повернути короля до серйозної розмови.

— Нам доповіли, що армія Імперії вже вирушила до наших земель. Вони наближаються швидше, ніж очікувалося, — додав він, його голос став більш серйозним.

Аподон знову взяв кубок, хоча в ньому вже нічого не залишилося. Він кілька разів обернув його в руках, ніби замислившись, а потім раптом різко піднявся зі свого трону.

— Тоді ми теж вирушаємо! — вигукнув він, ніби кидаючи виклик самому ворогові. — Збирай військо і принеси мої обладунки! — додав він, повертаючись до Сігна з командним поглядом.

Сігн кивнув, але в його очах залишався сумнів. Він знав, що ці обладунки король Аподон не вдягав багато років і, можливо, навіть забув, як вести справжню битву. Але він промовчав. Час для сумнівів минув.

— Все буде зроблено, мій королю, — відповів він, віддаючи честь, і швидко покинув тронну залу, щоб виконати наказ.

Аподон, залишившись сам, знову сів на трон. Він усміхнувся, ніби насолоджуючись своєю рішучістю, і тихо промовив до себе:

— Ну що ж, нехай імперці знають, що Аподон нічого і нікого не боїться.

Армія Форлеона, зібрана поспіхом і позбавлена належної дисципліни, вирушила назустріч невідомому. Попереду йшов сам король Аподон, гордо виблискуючи своїми давно запиленими обладунками, які він нарешті дістав із забутих комор. Його кінь, масивний і прикрашений розкішною збруєю, повільно крокував вперед, ніби не розуміючи, що на нього чекає попереду.

Позаду короля слідувала різношерста армія: жінки, старі чоловіки й діти, які ледве тримали у руках мечі та списи. Їхні обличчя були сумішшю страху, тривоги і смутку. Лише кілька сотень досвідчених воїнів, які залишалися у Форлеоні, йшли стрункими рядами, але навіть вони відчували напругу. Генерал Ролан, тримаючи в руках свій меч, намагався зберігати порядок серед новобранців, але це було складним завданням.

— Королю Аподоне, ми повинні бути обережними, — промовив Сігн, наближаючись до вершника. — Їхня армія в десятки разів досвідченіша. Наші люди не готові до битви такого масштабу.

Аподон, здавалося, не почув його слів. Він лише обернувся, з усмішкою подивився на Сігна й відповів:

— Війна — це завжди ризик, мій раднику. Але наші люди зможуть показати ворогу, що Форлеон не можна зламати.

Сігн зітхнув, знаючи, що заперечувати марно. Його погляд зупинився на новобранцях, які ледве не падали від утоми ще до початку битви. У них не було ні бойового духу, ні впевненості в собі.

— Генерале Ролан! — гукнув він, повертаючись до одного з командирів. — Тримайте новобранців ближче до тилу. Якщо ми зможемо затримати Імперію хоч на день, то матимемо шанс укріпити замок.