Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

як здається, українець обережно відповів:

— Ну, ти ж казав, що її, ймовірно, витоптали дикі свині.

Семен витягнув губи та звів брови над переніссям. Він завше робить таке обличчя, коли має намір озвучити очевидні речі, які не озвучував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто, крім нього, до них не додумався, і, відповідно, всі навкруги повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в Левкові очі й видав:

— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

— Ти хочеш сказати…

— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. Вона може бути потрібною лише для нас — прямоходячих приматів.

— Хм…

— От і я кажу — хм.

Копіювання фотографій завершилось.

— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши пальцем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій у воду шубовсне чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб умістити нові знімки, тож поки в них є доступ до електроенергії, слід скопіювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, зробив кілька кроків до кучугури рюкзаків, які вони, полінувавшись, вирішили не заносити на другий поверх, і витягнув зі спеціальної кишеньки в наплічникові розсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Попорпавшись, хлопець дістав із бокової кишені ще дещо та повернувся за стіл.

Уставивши флешку в порт на нетбуці та дочекавшись відкриття спеціального вікна, перемістив у нього папку з фотографіями. І тільки потому Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять автоматних гільз.

— Що це? — звів брову Семен.

— Гільзи від АК-74.

— І?

— Я знайшов їх у траві біля кам’яної кладки неподалік Розколини Черепів, — про побачену людину українець вирішив поки що змовчати. — Там були ще. Багато.

— А, — якось розчаровано витиснув Сьома, взяв одну з гільз і покрутив її, короткозоро мружачись.

— Що думаєш? — знизивши голос, мовив Левко.

Росіянин спохмурнів.

— Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— Збіса великий сюрприз, Лео.

Сьома нахилився, підсунув до крісла наплічник і видобув із кишені шовковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у ньому були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо два десятки людських зубів.

— Що за?.. — від несподіванки Левко схопився руками за бильця та відсахнувся від друга. Очі округлилися. — Бляха-муха, Сьома, це те, що я думаю?

— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав не зуби, а фішки для гри в нарди.

— Розтуди твою маму, ти взяв зуби із Розколини Черепів?!!

— Як бачиш, не всі, але — так — це зуби зі «Skull’s Crevice».

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього.

— Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? Їх у Омську замість перлів носять, так?

— Візьми їх і роздивись.

— Пішов на хер, чувак! Ти хворий!

— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Поборовши відразу, Левко згріб кілька зубів у долоню й… отетерів.

— Ну що, побачив? — зронив росіянин.

— Пломби… — шепнув Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

— Насмілюся зауважити, Лео, сучасні пломби, — росіянин набрав лише запломбованих зубів.

— І що це означає, чувак? — задерев’янілий язик насилу проштовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, але й ті, хто його… населяє?»

— Я не знаю, Лео, — Сьома відкинувся на спинку крісла та простягнув уперед худі ноги. — Не знаю… — насичена вогкістю атмосфера відмовлялася висушувати шкіру: краплини вологи й досі блищали на його грудях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерховому котеджі посеред диких джунглів за тридцять кілометрів від найближчого житла, без жодних транспортних засобів до цього житла дістатися. А ще спало на гадку: якщо Сьома здумає повторити своє перше запитання, те, з якого почали розмову, — чи справді він хоче знову попертись у Мадре-де-Діос? — відповідь цього разу буде інакшою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012, 08:57 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці водночас почули наближення моторки й вибігли на причал: Левко із зубною щіткою за щокою та рушником, який після джунглів скидався на ганчірку для миття підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний. Розкотисте гудіння долинало з півдня. Якийсь човен (судячи із сили звуку, на максимальній швидкості) рухався до хатини Тора.

Погода видалася кепською: накрапав дощ, розшарпані хмари затягували небо.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, й хлопці від здивування пороззявляли роти. Вони очікували побачити що завгодно, та лише не Ґрема й Сатомі в темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів металопластиковими веслами та підвісним мотором. Сатомі сиділа на передній лавці та махала друзям руками, Ґрем тримав праву руку на ручці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чути, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежні? Тягніть на причал речі, через кілька хвилин вирушаємо! — і голосно розсміялась.

Невдовзі тупий ніс надувного човна зачепив одну з опор причалу.

— Що це таке? — в унісон запитали Лео та Сьома.

Японка сяяла.

— Надувний човен «BRIG B310» з підвісним мотором «Tohatsu».

Ґрем також щасливо всміхався.

— Де ви його взяли? — Левко вражено витріщався на плавзасіб. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-а-к! — задоволено проказала Сатомі, а тоді, задерши підборіддя, випалила: — Я його купила.

— Купила? — вирячився Сьома.

— На дідька? — спохмурнів Левко.

— Атаучі відмовився везти нас.

— Навідріз, — підтакнув американець.

Левко із Семеном перезирнулись.

— Довелося терміново вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншого човняра з оцим, — дівчина провела долонею по тугому прогумованому бокові. — Та бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися вище від «Проґресо», повівся, як Атаучі: дав задній хід. Ми з Ґремом старались, як могли, підняли ціну до небес, але мачігуенга не поступався. Тоді я запропонувала продати човен разом із мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодився, — японка вкотре посміхнулась: — У мене не було вибору, — карі очі переможно виблискували, неначе промовляючи: а ви ще сумнівалися, чи брати мене, розумники.

Лео та Сьома все не могли отямитись.

— І скільки коштує… — Сьома ще раз оглянув човен, відзначивши дві засмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, спальники та кілька пакунків із покупками, — …оце все щастя?

— Ну, новий коштує 1200 баксів (я дивилася в інтернеті), додайте ще 500 за підвісний мотор і 100 на каністри… — дівчина витримала паузу й доказала: — А я взяла все за одну тисячу! Ми з