Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Частина двадцята : Новий король

Місто більше не було тим самим. Хмари, що важко висіли над його центром, здавались ознакою нового етапу, який ще не почався, але вже мав свою ціну. На вулицях було тихо, не було тієї метушні, яка раніше тривала без кінця. Лише запах вогню та диму залишався від тих років війни, що забрали так багато людей, так багато мрій.

Лео стояв на руїнах старої будівлі, що раніше належала одному з найбільших казино в місті. Її фасад вже не вражав розкішшю — він був розбитий, обгорілий, але саме тут тепер розпочинався його шлях. Це було місце, де він зрозумів, що більше не може бути тим самим, ким був до цього.

Він уважно дивився на нову карту, що лежала перед ним. Країна була поділена на сектора, кожен з яких повністю належав іншим гравцям на політичній арені. Мафія не була головною силою в місті — тепер це була політика, це була корупція, це були гроші, якими хтось маніпулював, підміняючи справжню силу на вигоду, на контроль.

Лео вдивлявся в карту і не міг сказати, чи буде він тим, хто вирішить долю цих вулиць. Йому стало зрозуміло, що боротися з усім цим було не так важко, як продовжувати жити, коли кожен день став новим викликом. Він звик до боротьби, до насильства, до зрад — але тепер все це здавалося пустим.

Марко стояв поруч, їхні погляди не зустрічались. Вони обидва знали, що клан Россі вже розпався, що вороги більше не загрожували, але кожен з них носив свою власну важку ціну.

— Лео, ти дійсно віриш, що все це може закінчитися? — запитав Марко тихо, майже шепочучи. Він бачив зміни в Лео — це була інша людина, але ще не був певен, що це людина, яку він знає.

Лео не відповів одразу. Він відчував на собі цей погляд, погляд, який нагадував йому про всі жертви, про всі помилки. Але він також знав, що більше не може йти назад.

— Я не знаю, чи буде це кінець, — сказав він нарешті, — але я точно знаю одне: ми будемо грати за іншими правилами.

Він повернувся до карти, що була розкладена перед ним. Можливо, це була не ідеальна модель для майбутнього, але це була їхня реальність.

У цей момент з-під уламків старого світу з'являлась нова фігура — жінка, що, здається, була вперше тут. Софія Ломбардо, журналістка, що пережила стільки випробувань. Вона стояла в середині простору, що здався пустим, але її погляд був сповнений рішучості.

— Ми можемо почати знову, але якщо ми не будемо обережними, то створимо нову імперію, яка буде такою ж брудною, як та, що згоріла, — сказала вона, не звертаючи уваги на ані на Лео, ані на Марка. — Але це вже не буде вашою імперією. Це буде імперія інших людей.

Її слова не викликали страху, а швидше викликали розуміння того, що перед ними стоїть інша битва. Ця не була про владу чи гроші. Вони вже боролися за це. Тепер їм доведеться боротися за щось більше — за нову ідею, нову модель, яка, можливо, змінить місто, але ніколи не змінить їх самих.

Лео підняв погляд на Софію, і в його очах читалася лише рішучість. Знову йти. Знову змінювати все.

— Я готовий, — сказав він твердо, але тихо. — Все, що ми збудуємо зараз, буде новим початком. Це не буде старий шлях. Це буде шлях, яким ми пройдемо разом.

Марко тихо кивнув. Він зрозумів, що, хоча цей шлях був важким, вони все одно йшли вперед. І це було найголовніше.

"Ми не можемо змінити минуле, але ми можемо впливати на те, що буде далі. І навіть якщо шлях буде темним, ми повинні йти."

Лео стояв, не рухаючись, і дивився на пусті вулиці міста, що вже не було його домом. Вони все змінили, але що залишилось? Усе це кров, зрада, і страждання. Його розум був перенавантажений усіма рішеннями, які йому доведеться приймати в майбутньому. Він уже не був тим хлопцем, який повернувся сюди після смерті батька. Тепер він був королем руїн, володарем потрощеного світу.

Марко стояв поруч, опустивши голову, і його погляд був схожий на вогонь, що згасає. У нього теж була своя історія, свої гріхи. Але тепер вони були на тому самому шляху. Далеко не ідеальному, але єдиному можливому.

Софія, стоячи поруч з ними, трохи відійшла вбік і спостерігала за ними мовчки. Вона не мала жодної ілюзії щодо того, що вони зробили. Це не була перемога. Це була тимчасова пауза в нескінченній війні за контроль, за владу, за ресурси, за існування. Люди, як і раніше, були гвинтами в механізмі, що ніколи не зупиняється. Може, інколи він спиняється на кілька хвилин, але тоді кожен гвинт стає ще більш важливим, ще більш невід'ємним.

— Ти все ще думаєш, що можна щось змінити? — запитала вона, повернувшись до Лео.

В його очах пробігла тінь сумніву, але він швидко знову зібрався. Він вже давно перестав запитувати себе, чи варто це. Тепер залишалося лише діяти.

— Можливо, ми не змінимо все. Але ми можемо змінити те, що в наших силах. Ми не можемо зупинити цей круговорот насильства, але можемо вивести місто з його тіней, щоб хоча б кілька людей мали шанс на нормальне життя.

Софія слухала, як він говорив. У її словах не було приємності чи довіри, тільки холодна об’єктивність.

— Ти все ще хочеш змінити цей світ? Або ти хочеш просто його підкорити?

Лео не відповів одразу, але почув важливість її питання. Він мав право на це. Він виріс у цій атмосфері жорстокості і непрощення. І це була боротьба, яку він не міг уникнути.

— Я... я вже не знаю, — сказав він, повернувшись до неї і затримавши погляд. — Можливо, і те, і інше. Я намагаюся бути справедливим, але кожен раз, коли я роблю крок, я відчуваю, що стаю частиною того, проти чого я колись боровся.

Софія кивнула, зрозумівши його. Вона знала, що він не мав простого вибору. І що навіть якщо він почне діяти з кращими намірами, темна сторона завжди буде його переслідувати.

— І це нормально, — сказала вона. — Зараз ти маєш можливість зрозуміти, що ти дійсно хочеш від цього світу. Тільки пам’ятай, що шлях, яким ти йдеш, завжди має свою ціну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍