Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Ми повернулися на корабель. У мене втрачалася надія на успіх. Я сів в своїй каюті помедитувати і спробувати отримати якусь інформацію від Поводира.

***

Я занурився в тишу. Темрява огорнула мене, але була не загрозливою, а заспокійливою. В медитації я шукав відповіді на те, що мене тривожило. Поводир завжди з'являється тоді, коли мої думки ставали надто хаотичними, але робив це в своєму стилі — загадково, залишаючи простір для власних висновків. Я відчув, як навколо мене розсіюється темрява, і моє свідоме "я" перемістилося у знайомий простір, схожий на нескінченну залу з білим світлом.

Поводир уже чекав. Його великі очі сяяли тим самим спокійним розумінням, що завжди викликало в мені водночас і довіру, і подив.

— Ден, ти знову шукаєш відповіді, — сказав він, не рухаючи губами, але я чітко чув його голос.

— Ти ж знаєш, що вони в мене є, — відповів я, не приховуючи ані сумнівів, ані цікавості.

Поводир мовчав. Його тиша завжди була частиною відповіді. Мене це бентежило, але цього разу я вирішив не поспішати.

— Що зі мною відбувається? — нарешті запитав я. — Чому я бачу невідому енергію? 

Поводир нахилив голову, ніби розглядав мене. Потім він зробив кілька кроків уперед, його хода була настільки плавною, що здавалося, ніби він не йшов, а плив у просторі.

— Що ти бачиш, коли дивишся на світ? — запитав він, і в його голосі я почув щось, схоже на посмішку.

— Кольори. Світло. Фігури, — відповів я.

Поводир мовчав, його великі очі ніби досліджували мене. Потім він промовив:

— Як ти вважаєш, чому твої очі створені такими, як вони є?

— Ну… — я замислився. — Очі… допомагають нам отримувати інформацію. Орієнтуватися в просторі. Розпізнавати кольори.

— Лише три кольори? — уточнив він.

— Три? — я задумався. — Червоний, синій, зелений. Наші колбочки сприймають ці три спектри.

Поводир кивнув.

— А що, якщо можливостей значно більше? Що, якщо твій зір завжди був обмежений, але зараз… він починає розширюватися?

— Те, що ти бачиш, Ден, — це прояв еволюції. Вона прискорюється завдяки симбіоту. Раніше ти міг бачити лише крихітну частину того, що існує навколо. Твій зір був обмежений трьома типами колбочок у твоєму оці: зеленим, синім і червоним.

Він зробив паузу, і я відчув, як його слова резонують у мені.

— Але навіть на твоїй планеті були істоти, які бачили більше. Ти знаєш про ротоногих креветок? Їхні очі мають шістнадцять типів колбочок. А бджоли бачать електромагнітну структуру неба. Людський зір — лише початок. Ви люди, які вважаєте себе вершиною еволюції, але насправді бачите лише трильйонну частину всього світлового спектру. —  завершив Поводир.

Моя свідомість почала розгортатися, як спіраль.

Коли я намагався врятувати Ліе від дії паралізатора, я побачив навколо неї ореол енергії — він був настільки яскравим і виразним, що здавався реальнішим за все інше.

— Мої очі… змінюються? — здогадався я, а в серці прокинулося щось схоже на трепет.

Поводир нічого не сказав, лише злегка похитав головою, ніби натякаючи, що я на правильному шляху.

— І не тільки очі, — додав я. — Я чув звуки, яких раніше не чув. Навіть шепіт через кілька кімнат здається мені гучним, як дзвін.

Я мовчав, але в голові пазли почали складатися. Симбіот не просто впливає на моє тіло — він відкриває потенціал мого організму, не лише на рівні рефлексів та сили, а й змушує органи чуття адаптуватися до нових реалій.

— То це значить, що я зможу побачити більше, ніж інші? Чому це відбувається так швидко? — запитав я.

— Симбіот, — просто відповів Поводир. — Він каталізатор що прискорює усе, відкриваючи можливості, які в іншому випадку потребували б тисячоліть еволюції. Але пам'ятай, Ден: те, що ти отримуєш, — це не просто дар. Це відповідальність.

Я відчув, як його слова проникають у мене. Відповідальність. Я завжди знав, що став частиною чогось більшого, але тепер це було підтверджено.

— Що це означає для мене? — запитав я, дивлячись на нього.

— Це означає, що ти маєш навчитися використовувати нові здібності розумно, — відповів Поводир, і його погляд став серйозним. — Твоя еволюція може бути ключем до багатьох речей, але лише якщо ти залишишся вірним своїй природі.

Потім він підняв руку і палецем, вказав на щось за мною. Я озирнувся, і вдалині побачив слабке синє сяйво, схоже на відблиск на поверхні води.

— Інфініум? — запитав я, відчуваючи, як моя інтуїція кричить “так”.

Поводир кивнув, але додав:

— Іноді шлях до мети важливіший, ніж сама мета.

Поводир зник, а я повернувся до реальності, відчуваючи, що думки стали яснішим. Я відкрив очі й побачив, як світ навколо змінився. Те, що раніше здавалося хаотичним і незрозумілим, тепер набуває форми, яку я починав розуміти.

***

Наступного дня ми з Ліе та Росом стояли перед аварійним шлюзом. Сержант з роздратуванням вдарив кулаком по металевій панелі.

— Може то все підірвати? — буркнув він.

Ліе оглядала стіну поруч із дверима.

— Можливо, ми щось пропустили? Тут повинна бути резервна система доступу.

Я мовчав, але думки крутилися, як вир. Слова Поводиря знову пролунали у моїй голові: “Шлях до мети важливіший, ніж сама мета.” Я підняв погляд і почав уважно оглядати панель.

Раптом я побачив це. На стіні, ледве помітний під певним кутом, був символ. Він виглядав так, ніби його вирізьбили спеціально для того, щоб залишатися прихованим. Я наблизився й провів по ньому пальцями.

— Це… схоже на символи, — сказав я.

— Символи? — перепитав Рос, в його голосі було більше зацікавленості, ніж скеалендарптицизму.

— Так. Щось подібне я бачив у книгах про Трипільську культуру на Землі. Вони мали символи, які означали землю, пори року, час і шлях. Можливо, це код.

Я почав натискати на різні частини символу, покладаючись на інтуїцію. Металеві двері раптом загуділи, і через кілька секунд шлюз почав відчинятися.