Читати книгу - "Королівство жахів"

й негнучке. Сріблясті уламки каменю — надто великі, що їх називати гравієм — зсовувалися під її ногами. Вони здавалися їй новорічними подарунками, які хтось сюди підкинув.

А тоді озвалася Кейлін, і це була проблема перебування з іншими людьми: хтось неодмінно говорив. Хтось завжди ускладнював ситуацію. Джоан знову мусила замовкнути. Вона пройшла по трьох шпалах, зробивши лише кілька кроків.

— Чом би нам не пошукати поліції? — сказала Кейлін, але вона пішла за Джоан. Вона трималася за її блузку.

Постріли з рушниць пояснювали, чому їм не варто шукати поліції, проте Джоан повернула назад і пішла до виходу із зоопарку, хоч раніше заприсяглася собі більше не дивитися в той бік. Вона дивилася через ставок, і мінливе світло на морському страховищі примушувало його світитися то помаранчевим, то червоним кольором.

Її погляд опустився — це було неминуче — й вона не могла не дивитися на тіла на бетоні. Вони стали для неї не просто фігури, й вона не могла відвести від них погляду. Вона тримала одну руку на голові Лінкольна, його лоб твердо впирався їй у щоку. Вона не могла дозволити йому дивитися. Але вона це все бачила, бачила кожну лінію і звивину двох тіл, які лежали на землі. Було щось виправдане в тому, щоб запам’ятовувати їх. Вона завдячувала це їм, а може, Богові.

Вона бачила на дівчині сандалі з високими підборами. Дівчина лежала на животі, її коротка спідничка туго обтягувала їй стегна, яскраво помаранчева з чорною облямівкою. Хлопець лежав на ній, розкинувши руки, затуляючи більшу частину її тіла і, звичайно ж, думав, що зможе врятувати її, безперечно, це було його останньою думкою. Крові там було більше, аніж Джоан сподівалася побачити, вона була повсюди розбризкана й утворювала калюжки на бетоні навколо них. Вона знала, що це кров, бо та рідина виблискувала чорним кольором, як і вода в ставку.

Її брат розповідав їй одного разу, коли відбував медичне тренування, що інструктори відрізали ноги в кіз, а його завданням було перевезти безногу козу від уявного поля битви до уявного медичного пункту так, щоб реальна коза не стікла кров’ю до смерті. Його завдання було не врятувати козу від смерті, бо коза неодмінно мала померти, але він мав подбати, щоб вона стікала кров’ю повільно, а не швидко, й він розповідав, що кров збиралася калюжками біля його ніг, поки він працював зі джгутом.

Рука хлопця лежала на голові дівчини, на її волоссі. Рот у нього був роззявлений.

Зрештою Джоан примусила себе подивитися вбік, хоч вона ніколи не зможе не бачити їх — і це справедливо — і спрямувала свій погляд через ставок, який лежав перед ними, виблискуючи водою, а за ставком була розташована оббита дощаними панелями будівля входу й давні, примітивні прилавки, за якими продавали квитки, але нічого тепер не можна було розгледіти.

Хоч ліхтарі на окремих стовпах окреслювали будівлю на вході, її обриси були змазаними, по-перше, через відстань, а по-друге — через дим. Червоне й синє світло, яке було, безперечно, світлом від поліційних фар, відбивалося від серпанку. Вона могла бачити папуг, які сиділи на гілках і то там, то там вгадувалися крізь дим, але вони були для неї лише абстрактним малюнком. Усе було абстрактним. Навколо подвійних залізних воріт — вони були розчинені навстіж? — вона бачила чимало темних постатей, і була певна, що то поліція, позаяк їх було так багато. Хоч вона не знала, який підрозділ поліції використовують, коли відбувається щось подібне.

Вона побачила рух біля входу, можливо, там відчинялися ворота. Схоже, поліція рухалася вперед такою собі темною масою.

Там був дим, шум і силуети. Вона дослухалася до пострілів і знову подивилася на тіла, які лежали на землі.

— Йдіть, куди хочете, — сказала вона Кейлін і вчительці.

Вона побігла, намагаючись, щоб її ноги ступали на дерев’яні шпали, одна за одною, набираючи швидкість, уникаючи незакріпленого гравію. Вона звикла до цього — вона робила так завжди — й тепер вона підняла Лінкольна вище, притуливши його до свого стегна та до литки, намагаючись, щоб він тугіше обхопив її своїми ногами, й він, либонь, також звик до такого пересування, бо підкорявся її сигналам, не кажучи й слова. Плече в неї ворушилося погано, гострий біль пронизував його, коли вона відводила руку назад — але в усьому іншому тіло їй підкорялося.

Вона пришвидшила ходу, мабуть, щоб висмикнути свою блузку з руки Кейлін. Але вона чула, як скриплять по камінню черевики однієї або двох її супутниць позад неї. Вона прихопила сандалі пальцями на ногах. Ляпання її підошов почало здаватися їй надто гучним, і вона сподівалася, що її сандалі не розпадуться.

Ось чого вона не пояснювала іншим, щоб не гаяти часу, і до того ж їй було байдуже, щó вони думають: залізниця приведе їх до зовнішнього кордону території зоопарку, й навіть якщо Роббі Монтґомері лише грається з ними й готовий знову розпочати полювання на них, навіть якщо Дестін у своєму броньованому обладунку переслідуватиме їх та якщо вони добіжать до зовнішнього паркану, вони, можливо, знайдуть у ньому якийсь отвір, щоб вибратися назовні. Можливо, там стоятимуть на варті кілька поліціянтів. Тих, які не перебували в центрі рушничної перестрілки. Ну, а в найгіршому випадку там є чимало акрів лісу, і якщо вона знайде там собі схованку в темряві, то вона й Лінкольн перебудуть там, доки поліція дасть собі раду з рештою терористів.

Стовпи з ліхтарями стояли через однакову відстань уздовж залізничної колії, накритої плямами темряви та проблисками неминучого світла. Кілька кроків у безпеці, а потім перебіжка на видноті.

Поки що вона не могла уникнути світла: праворуч залізниця була обмежена ставком, обгородженим дірявим парканом, — все тут було фальшиво природним, — а ліворуч від неї дзюрчав струмок.

— Ми на залізничній колії, — оголосив Лінкольн, і він вибив її з рівноваги, намагаючись перехилитися через її руку й подивитися вниз. — Нас переїде потяг.

Звук його голосу примусив її напружитися. Ще один шум, ще один їхній слід, якщо хто женеться за ними, й тепер лише два запитання лунають у її голові: Вони можуть нас бачити? Вони можуть нас чути?

Вона нікому не дозволить знову їх знайти.

— Обійми мене руками за шию, — прошепотіла вона, вдихаючи повітря між кожними двома словами. — Потяги тут уночі не ходять.

Він прийняв її пропозицію, обійняв її, а його голова знову вперлася їй у плече.

Вона чула свої кроки й кроки позад неї, і їй знадобився