Читати книгу - "Королівство жахів"

якийсь час, аби зрозуміти, що більше вона нічого не чує. Рушнична стрілянина припинилася. Ніч була спокійною, але тиша не втішала її.

Тиша була приємною. Роббі чекав на неї.

Він уявив собі Дестіна, і в його уяві це був справжній велетень. Руки в нього були, як у Попая[11], зовсім без зап’ястків. Він уявляв собі Дестіна на його коні — його коні! — і пригадав, як одного разу Дестін узяв його покататися на пагорбах, але Роббі лише вдав, що йому сподобалася та прогулянка. Уявлення про неї було кращим, аніж реальна подія. І він подумав, що татуювання аризонського ядозуба на біцепсі Дестіна було холодне, як знак диявола, і згадав, як одного разу Дестін назвав Роббі командним гравцем. Дестін ніколи ніяк не називав так Марка.

Цвіркуни чи якісь подібні комахи сюрчали в живоплотах, та коли він проминав їх, вони теж замовкали. Дивина та й годі.

Існувала гра, де картковий персонаж підіймався на гору, як Роббі тепер підіймався на цей пагорб, і, якщо дурний гравець неправильно відповідав на запитання, картковий хлопець падав і зникав. Він вибирався вище й вище, ніколи не знаючи, коли його можуть скинути з грального столу.

Ліворуч, ліворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.

Він чув, як Марк тупцяв по хіднику десь нагорі, десь поза знаком АФРИКА. Він майже впевнений, що це — Марк, поліція має з’явитися до головного входу в зоопарк. Він подивився через плече й подумав, що бачить, як вони рухаються до озера, проходячи крізь дим.

Роббі знову подивився вперед. Він намагався поквапитись, але не зміг, бо він був лише картковим персонажем.

А потім Марк раптом опинився перед ним, на бігу розкинувши руки, і зробив це геть незграбно. Він майже не загальмував, коли побачив Роббі. Вони зіткнулися плече до плеча й Марк відлетів геть, як пінбол.

— Я думаю, вони вбили Дестіна, — сказав Марк, ще рухаючись униз із пагорба. — Я так думаю. Вони напевно вбили його.

— Так, — погодився Роббі, дивлячись, як Марк віддаляється від нього. Тарган пробіг на бетоні під його ногами, а тарган — це хлопець напрочуд ефективний.

— Ти знаєш, вони йдуть! — сказав Марк.

Він зробив паузу, зрозумівши, що Роббі за ним не йде.

— Я знаю, що вони йдуть, — сказав Роббі.

Він був гордий, що одного разу у своєму житті Марк говорив гучніше, аніж він. Марк був тим, на кого треба було цитьнути.

— Що ти робиш? — запитав Марк.

Роббі не був певен. Він не був певен ні в чому, й це не було його найгіршим відчуттям. Усе було тепер туманнішим, ніж раніше. Його загорнули в тонкий папір, як ті цукерки, що їх мати надсилала йому, коли він намагався повчитися протягом одного семестру в одному з провінційних університетів, або як тих голих пуцьвірінків, що їх обгортають коричнево-червоним мохом, перш ніж закопують у землю. Місіс Пауелл почасти повернула його до самого себе, й він тепер опинився ні в сих ні в тих. Він її побачив у тому приміщенні й упізнав одразу, бо вона зовсім не змінилася за останні чотирнадцять років, хіба що її волосся трохи посивіло, й він не міг повірити, що вона не викрикнула його ім’я так, як звикла його викрикувати, коли він виходив із шеренги, яка прямувала на ланч, а потім він зрозумів, що вона його не впізнала, та однаково не втримався, щоб звернутися до неї на ім’я.

— Роббі! — загорлав Марк. — Ходімо!

Він наготувався піти через мить. Він бачив, що Марк розлючений. Але спершу йому треба було запхати місіс Пауелл кудись у таке місце, де вона залишила б його самого. Було б перебільшенням сподіватися, що вона зможе його зрозуміти, зможе побачити, що він тут виконує якесь своє завдання, що він належить до тих людей, які замислюються над проблемами життя. Вона цього не побачила. А може, й побачила. Можливо, саме тому вона попросила його залишитися з нею. Можливо, в кінцевому підсумку, він проб’ється до неї й, можливо, вона думатиме про нього згодом. Вона його пам’ятатиме.

Вона дала йому апельсин. Багато років тому. Вона дала йому апельсин.

Чи був він тоді собою багато років тому?

Він не думав про це протягом багатьох років, але майже відчув смак апельсина в роті, коли побачив її. Він сидів близько до її стола, й вони щось робили, коли він відчув запах фрукта в повітрі. Він був тоді завжди голодний, незалежно від того, як годувала його мати, тож він підвівся й почав вигадувати причину підійти до її столу. Його ноги почали рухатися, й він був там, перед місіс Пауелл, перш ніж надумав, яке запитання поставити їй. Він дивився, як вона розламала апельсин на дві половинки, а вона підняла голову, подивилась на нього й сказала, що не встигла сьогодні поснідати. Я люблю апельсини, сказала вона. Я люблю їхній запах.

Замість послати його назад до його парти, вона ніби засміялася й подала йому півапельсина, який він з’їв за один раз, обдерши з нього шкірку. Нікому більше не дісталося, лише йому.

Він не міг убити її, й це було, мабуть, правильно, але він не міг також убити інших людей, які були з нею. Навіть після страхітливого удару сокирою, яка висіла там на стіні, немов призначена для того, щоб виламати двері. Ця частина була такою, як у кінофільмах. Але вбити їх він не міг, і тому відмовився від свого наміру, як бувало з ним часто. Як він міг бути таким упевненим у тому, що він хоче зробити, й так чітко уявляти собі план своїх дій, а тоді вчинити щось цілком протилежне, навіть не усвідомлюючи, що він це робить?

Але він не перейнявся цим дуже, усвідомив він. Він весь був ніби в коконі.

— Я йду, — сказав Марк і побіг геть притаманною йому дурною неконтрольованою ходою. — Я не збираюся стовбичити тут, доки вони знайдуть мене.

— Дестін помер, — сказав Роббі, хоч це почасти прозвучало як запитання.

— Ти знаєш, що він помер! — загорлав йому у відповідь Марк.

Роббі рушив геть. Правда полягала в тім, що він не хотів бути сам-один, коли це станеться. І байдуже, де вони тоді будуть. Поліція їх знайде.

Він почував себе так, ніби бігав угору та вниз по цьому пагорбу вічно. Оболонка іншого таргана, що бігав не досить швидко, захрустіла під його черевиком.

Дестін розтоптав би тарганів своїми босими ногами.

Дестін сказав, що найкращі ліки від отруйного плюща — це