Читати книгу - "Королівство Крижаного Полум'я. Частина 1 - Обрана, Svitlana Anosova"

Глава: 48: Нова загроза

Після короткої паузи Ервін узяв руку Августи й повів її до великої зали, де темний, холодний кристал стояв, мов давній суддя, що чекає на свій вирок. 

Його поверхня, раніше гладенька і випромінююча м'яке сяйво, тепер була розтрощена тріщинами, з яких витікало щось, схоже на чорний туман. Це було не просто порушення магічного балансу — це було попередження. 

Навколо кристала маги утворили коло, шепочучи заклинання, їхні обличчя були напружені, очі блищали страхом. Вони тримали руки перед собою, витягаючи з пальців потоки світла, яке поглиналося темрявою, ледь стримуючи її. Один із магів, старий чоловік із довгим срібним волоссям, що спадало на його чорну мантію, глянув на Ервіна. 

— Ми не зможемо довго стримувати його, Ваша Величносте, — голос його тремтів. — Ця магія… вона оживає. Вона шукає вихід. 

Чорні тіні зміїлися по підлозі, повзучи у всі боки, немов шукаючи жертву. 

Ервін міцніше стиснув руку Августи, відчуваючи, як у ній зароджується тремтіння. Але коли вони наблизилися, сталося дещо несподіване. 

На мить світло згасло. 

Темрява поглинула все довкола. 

Августа раптом відчула, як щось тепле — але не зловісне, не холодне, як темрява навколо — огорнуло її. Вона заплющила очі і відчула, що її свідомість більше не тут. Вона падала… або підіймалася? 

Перед нею відкрився інший світ. 

Далекі гори, вкриті срібним туманом. Кам'яні руїни, порослі мохом і виноградними лозами. А посеред них — великий храм, захований між хмарами. Його арки сягали неба, а стіни були вкриті стародавніми символами, що світилися слабким золотавим світлом. 

Із храму йшла хвиля магії. Вона не бачила, що саме пробуджується всередині, але відчувала… Силу. Давню. Забуту. 

"Августо…" 

Від цього шепоту кров застигла в її жилах. 

Вона різко розвернулася. 

За темним туманом, що окутував храм, відкрилися два величезних ока. 

Не людські. Не драконячі. Це було щось інше. Незрозуміле. Древнє. 

Очі дивилися прямо на неї. 

Августа не могла зрушити з місця. Її тіло здавалося їй невагомим, але водночас знерухомленим. Вона відчувала, що ця істота бачить її наскрізь. 

Що вона… чекала на неї. 

І раптом… 

Темрява розсіялася. 

Августа різко розплющила очі. Вона сиділа на холодній мармуровій підлозі великої зали. Її дихання було переривчастим, серце калатало, мов у пастці. Все тіло покривалося холодним потом. 

Ервін був поруч. Його руки міцно тримали її за плечі. 

— Августо, ти чуєш мене? — його голос був сповнений занепокоєння, його очі, такі ж сині, як завжди, тепер випромінювали неприховане хвилювання. 

Вона важко ковтнула повітря. 

— Ервіне… — її голос був хрипким, ледве чутним. Вона відчула, як він міцніше притиснув її руку. — Це не просто монстри. Там… там є щось більше… 

Ервін відчув, як його тіло напружилося. Августа ніколи не говорила так. В її голосі було не просто тривога — там було щось більше. 

— Що ти бачила? 

Вона повільно підняла погляд. 

— Храм. Древній храм, загублений серед гір. Там… щось прокидається. Я не знаю, що це, але воно знає про нас. 

На мить запанувала тиша. Лише глухе потріскування кристала порушувало її. 

Ервін відчув, як холод пробіг уздовж його хребта. Він був королем, він мав знати все про цей світ… але він не знав про цей храм. 

— Ти впевнена? — запитав він тихо, його голос звучав хрипло. 

Августа прикрила очі, все ще відчуваючи відгомін чужого погляду в своїй пам’яті. 

— Це не вибір. Це доля, — відповіла вона, стискаючи його руку. 

Їй доведеться туди вирушити. 

І десь далеко, серед древніх гір, очі знову відкрилися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍