Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

10.1

Минуло два тижні занять. До основних предметів першокурсників додалася нумерологія, яку читав професор Гільдерікс — декан Локстерна і розділилися уроки заклинань по факультетам. 

Раніше Лера кілька разів перегортала книгу з нумерології, тільки то була дитяча забавка у порівнянні з товстим фоліантом, обрамленим шкірою якоїсь невідомої істоти, яку їй треба було вивчати тепер.

Професор кілька разів пояснював, як правильно записувати числа, щоби обчислити сприятливий день для навчання або, навпаки, відпочинку. Але за обчисленнями Лери виходило, що у її календарі немає сприятливих днів для навчання.

Середа, вже звично, розпочалося з перевірки домашніх завдань. Багато хто ще не встиг звикнути до школи та іноді запізнювався на уроки, але це були дрібниці.

Якось на уроці заклинань, коли професор Мерлін розповідав про побутові змови, до класу несподівано увірвався великий чорний кіт і всіма чотирма лапами повис на костюмі професора. І все б нічого, якби кіт не ширяв у повітрі. Хтось наклав на нього заклинання левітації. І воно дуже добре працювало. Коли його все ж таки відчепили, кіт кігтем підрізав червоний нашийник і, демонстративно зробивши сальто під стелею, вилетів через відчинене вікно. На мить запанувала тиша, а потім клас залився реготом. Продовжити урок вийшло тільки тоді, коли всі добряче насміялися.

Йдучи з класу, Соня підняла нашийник, що валявся на підлозі. На ньому було вирізано кілька слів: «г: Воері Ніколас. Локстерн».

— Я знаю це заклинання! Ніколас нещодавно хвалився тим, що придумав нове, а точніше, зіпсував старе, заклинання: вольтетро — змушує предмет чи живу істоту ширяти довільно без підтримки чарівної палички! Тільки, боюся, сила заклинання була надто маленька… — додала Соня, коли за вікном почувся вереск кота. — Ніколє попаде від професора Гільдерікса. Я попереджала про подібну реакцію тварини.

— Але, здається, від Мерліна йому залік! — хрюкнула Уляна, поспішивши на вулицю. Експерименти експериментами, а кота було шкода.

* * *

Наближався кінець вересня.

У кабінет історії, що знаходився у північному крилі замку, Лера майже бігла. Вона вже спізнювалася на урок. Все було б добре, якби не поверх, завішений картинами із зображеннями чарівників та пейзажами Аладеї. До живопису вона завжди ставилася небайдуже і провела біля них усю перерву.

Перестрибуючи через сходинку, вона бігла до потрібного кабінету. На останньому прольоті, вже зменшивши крок, дівчинка зіткнулася з групою студентів у червоній та синій формі. Вони ніби виросли з нізвідки.

— Дивись, куди йдеш! — зневажливо промовив жіночий голос.

Піднявши голову, Лера насупилась. Їй і без Калавиної Аліни вистачало проблем. Вона знала, що її компанія задирає всіх, хто не має впливових батьків. Ну що ж, розумно, нічого не скажеш. Лера була серед тих, хто не вівся на провокації. Дівчинка знала, хто вона насправді, і нехай усі інші вважають її безрідною вискочкою, яка випадково потрапила до елітного закладу.

— Вибачте! — спробувала швидко ретируватися Лера. Обійшовши їх, вона побігла далі на урок.

Кабінет історії був величезним. Парти розташовувалися на зразок амфітеатру, височіючи одна над одною. У ньому чудово могли уміститися студенти всіх чотирьох факультетів.

Весь простір стін займали плакати, карти та портрети істориків різного часу та походження. За викладацьким столом сиділа жінка похилого віку і допивала чай. Не звертаючи на студентів, що прибували, ніякої уваги, вона поєднувала дві справи: читання журналу «Історія сьогодні» і чаювання. На вигляд їй було років сімдесят, не менше. Довга темно-синя мантія була пов'язана на шиї стрічкою. Це була наймиліша жінка, але зі своїми чудасіями.

В аудиторії з'являлися нові першокурсники. Ряд, на якому сиділи студенти Вольфрама, знаходився поряд із вікнами, з яких було видно футбольне поле. Сівши біля вікна поряд з Ульяною, Лізою та Сонею, Лера дістала з сумки зошит.

Подруги про щось жваво розмовляли. Дівчинка у пів вуха слухала, як Ліза розповідала про показ мод, який організували її батьки цього місяця. Потім мова зайшла про якийсь особняк, який вони допомагали реставрувати друзям тринадцять років тому. Далі зайшлася незрозуміла суперечка. Лері це було не дуже цікаво. Викладаючи речі з сумки, вона намагалася віддихатися. 

— Всі в зборі? Тоді починаємо! — вимовила викладачка, нарешті відірвавшись від журналу.

Уся увага учнів була прикута до літньої жінки. Студенти ніколи не сприймали її серйозно. Та хіба можна взагалі взяти щось з підлітків? Але викладачка іноді справді виглядала безглуздо. Напевно, це було через вік. 

Коли вона розповідала про вторгнення тролів у Філанту, несподівано заявила:

— Хто вкрав мої окуляри?! Негайно поверніть, або всіх покараю!

— Професорка Сімсон! Але ваші окуляри на вас! — єлейним тоном промовила Калавіна Аліна, а після того, як вчителька відвернулася, покрутила пальцем біля скроні.

— Навіщо її у школі тримають? Навіть те, що в неї перед носом, не бачить!

Помітивши в наступному ряду Леру, вона помахала їй долонею. Дівчинка скривилася, поспішивши відвести погляд.

«Чого вона пристала до мене?  Бачить, що на мене це не діє!» — хмикнула Лера.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍