Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Ще не встигло сонце визирнути з-за обрію, коли в стінах Белаторського палацу пролунав разючий, болісний крик. У коридорі, прямо перед дверима власної спальні, обпершись спиною об стіну, лежала королева. Її блакитна нічна сорочка просякла кров’ю, а з живота стирчав посріблений кинджал. Така молода — вона вже не дихала. Кров у її жилах ще не встигла охолонути, отже, вбивця мав бути десь поруч.

Зловмисник у військовій формі пройшов повз мертву королеву й продовжив йти далі, шукаючи свого напарника. Якщо вони не впораються з завданням, Вільгельм їх вб’є, або, найімовірніше, це зробить Деміан. Не менше зловмисника хвилювало, куди ж подівся його клятий брат. Враз з відчинених дверей гостьової кімнати долинув шурхіт паперу. Чоловік взяв гвинтівку до рук і, не видаючи жодних звуків, почав поволі наближатися. Він затамував подих, торкнувся пальцем до холодного металу курка й заскочив всередину — а там і був його напарник. У руках у нього, замість зброї, лежала закутана в біле простирадло дитина.

— Знайшов малого? — видихнув зловмисник, повернувши гвинтівку на плече.

Напарник повернувся до нього обличчям і похитав головою.

— Ні, його там не було. Зате схопив дівчисько. — Він показав на руках півторарічну дитину.

Вона, досі сонна, і гадки не мала, що відбувається. У чоловіка від цього виду закипала кров у голові.

— Та нащо нам принцеса? — загорланив він, хоч і не надто голосно, бо їх все ще могла почути варта. — Спадкоємець принц. Ми мали викрасти принца! Ти заради цього королеву вбив?

— Кажу ж, немає! Я все обійшов. Знайшов тільки їх, а за малим і його татусем і слід прохолов. Хай хоч дівча буде. Як її там… Анабель? — Він кліпав, очікуючи схвалення, але той мовчав. — Родеріку, а ти взагалі щось зробив?

І так, і ні.

— Сховище закрите, — сказав Родерік стриманішим тоном. — Гаразд, віддай дівча й вшиваймося звідси, доки нас не роздерла охорона. Нехай Вільгельм далі сам розбирається.

Напарник передав йому в руки дитину. Така легенька. Він тримав її так, як усього кілька днів тому тримав свого сина. Коли все закінчиться, він нарешті зможе повернутися до сім’ї. З грошима, із титулом — йому більше ніколи не доведеться виконувати цю кляту роботу. Необхідно лише посадити на трон правильну людину.

Покинувши кімнату, Родерік попрямував за напарником до сходів. Лишилося ще трохи. Аж тут їм назустріч вибігла озброєна варта. Пролунали перші постріли, і вони почали відступати до найближчої кімнати.

— Де твій брат, хай йому грець?! Він мав забезпечити відхід, — волав напарник, тримаючи двері й закриваючи їх на засов.

Вони опинилися замкнені в пастці. Родерік не мав відповіді, а тому видав лише:

— Доведеться шукати інший вихід.

Раптом роздалися нові постріли. Дитина з переляку заплакала, і варта вмить припинила. З того боку долинув їхній ледь чутний шепіт. Напарник тим часом скривився й сповз на дверях до підлоги.

— Мене поранено! — кричав він. — Нас загнали в глухий кут.

Йому прострелили ноги в трьох місцях — іти не зможе. Родеріку вкотре доведеться робити все самому.

— Не нас, а тебе.

Варта почала вибивати двері. На обличчі напарника з’явився щирий страх. Часу на роздуми не було.

— Я заберу принцесу, — пошепки повів Родерік, зручніше перекладаючи дитину в одну руку. — Спущуся через вікно, тут лише другий поверх. — Двері грюкнули гучніше. — Затримай їх. Тримай так довго, як тільки зможеш.

— Ти кидаєш мене? Я не збираюся залишатися тут наодинці. Вони ж мене вб’ють за королеву.

— Не бійся, нічого вони не зроблять: кодекс не дозволяє. Кажу, повір мені. Щонайбільше кинуть в темницю, а звідти тебе скоро випустять, коли Вільгельм закріпить за собою владу. Зараз всі вартові навпаки поженуться за мною з принцесою. Виграй якомога більше часу. Гаразд?

Королівська варта не мала ніякого кодексу. Родерік знав, що його напарнику гаплик, але йому було байдуже. Він навіть його імені не пам’ятав.

Гуркіт з того боку не вщухав. Двері довго не втримають. Лежачий чоловік, спираючись рукою об стіну, повільно підвівся. На його штанях продовжувала рости пляма крові, коли він кивнув. Родерік кивнув у відповідь, перевірив наявність патронів і поліз у вікно. Глибоко вдихнувши, він зістрибнув вниз на рівненьку кам’яну доріжку. Вартові надворі побігли до нього, та стріляти не сміли. На відміну від нападника. В одній руці дитина, в іншій гвинтівка — він біг до воріт, а вартові розбігалися в боки, мов сполохані зайці. Був би тут командир, вони б діяли більш злагоджено. А так — власне життя дорожче обов’язку.

Хтозна, скільки це зайняло часу, але Родерік і не стямився, як добіг до ринку. На вулицях міста його нескладно спіймати, проте в густому натовпі між прилавками заховатися значно легше. Маленька Анабель на його руках була, на диво, тиха. Здавалося, шалена втеча від вартових її заколисала. Дівчинка не видавала й звуку, просто дивлячись довкола цікавими очима.

Родерік біг далі, вправно маневруючи між покупцями. Здається, варта трохи відстала, але відчуття безпеки було оманливим. Вони вже зайшли на ринок, а він пересувався неприпустимо повільно. Де ж той брат? Це все через нього. Ситуація ставала все більш безнадійною. До біса Вільгельма і його план. Він хотів вижити.