Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 30

Є люди, як море. І люди калюжі.

Величні і Вірні. А інші... не дуже.

- Де ви були так до пізна?! – мама явно була не в найкращому гуморі.

І ми з Костею зрозуміли це, як тільки переступили поріг. Я постаралася непомітно відпустити його руку. Та від зіркого погляду матері нічого не приховаєш.

- Щось сталося? – Воронівський зберігав спокій в той час, як моє серце вже тривожно застукало.

- Я бачу ви нарешті найшли спільну мову? – вона перевела погляд на мене.

Я не знала, що ця роздратована жінка має на увазі, насправді, і від того зароджувався якийсь страх. Та заспокоювало, те що не зробила нічого поганого. Тому прочистила горло і відповіла.

- Ми просто гуляли у ботанічному саду. Саді. Саду. – чомусь розхвилювалася, аж заплуталася у відмінках. А для доньки вчительки української мови це як впасти обличчям у багно.

Брови матері злетіли уверх. А тоді вона зітхнула так, немов сказала «з тобою все зрозуміло...».

- Тебе цілий день шукала Іра. – знову звернулася до Кості. – Чомусь не могла до тебе додзвонитися. Навіть до нас приходила. – зробила паузу, наче чекаючи на коментарі. Та їх не було. Складалося враження, що він був готовий до цієї розмови. – Розповідала, що ви домовлялися зустрітися. А ти пропав.

- Плани змінилися. – хлопець потис плечима, довго і надто ретельно складаючи наше взуття у шафу.

Мама кивнула, явно щось обдумуючи. Зважуючи.

- Ти головне не забудь попередити дівчину про свої нові... – зробила акцент на цьому слові. – Плани.

Хлопець випрямився серйозно подивившись у вічі мамі. Не знаю про що був їх німий діалог та схоже вони таки дійшли згоди.

- Тепер ти. – мама звернула всю увагу на мене. А Костянтин продовжував стояти поруч. – Завтра зранку приїде тітка Таня з Русланом. Ми їх зустрінемо. Подумай як будеш його розважати. Він хотів зробити тобі сюрприз. Але, я бачу, краще тобі про це знати. Аби сюрприз не чекав його.

Я не до кінця розуміла, що саме вона має на увазі. Та докулупуватися не стала. Тому погодившись з усім шмигнула свою ванну, аби остудити палаючі щоки.

Не встигла переодягнуся, як мама покликала вечеряти. Їсти мені зовсім не хотілося, але не давати ж їй зайві причини для допитів. Колупаючись виделкою у своїй тарілці я обдумувала сьогоднішній день. Такий дивний... і водночас абсолютно щасливий. Час від час дивилася на те, як щасливо воркують батьки. Після одруження мама наче помолоділа на десять років. Вона все частіше робила макіяж і залишала світле волосся вільно розсипатися по плечах. А ще сукні-футляри, які неймовірно їй пасували. Замість строгих брючних костюмів. І це картина, про яку я мріяла все життя. Щаслива мама... Добрий тато...

Не вистачало лише одного.

Брата.

Раніше я терпіти не могла його присутності. Навіть вчорашній інцидент... А зараз відчуваю якийсь холод. Пустоту. Чому він не прийшов їсти? Розмовляє з Ірою? Цікаво, що він їй скаже... затримався з другом?

Надто різко піднявшись, чим налякала батьків, попрямувала до його кімнати. Мені необхідно було знати чим він займається. І чи є взагалі дома? Чи знову помчав ночувати до Вольської. За тих кілька секунд, поки ішла, накрутила себе так, що коли побачила його у своїй кімнаті серед купи книг, навіть здивувалася. Знову стало соромно, що отак увірвалася. Хлопець підняв на мене погляд, який вмить потеплів.

- Я хотіла... – відчула себе якоюсь дурепою. – Мама сказала, покликати тебе їсти.

- Я ж їй сказав, що не голодний. – в його очах миготіли вогники від настільної лампи.

- Аааа... – закивала відчуваючи якесь збочене полегшення і жахливу незручність.

Навіщо я сюди поперлася?! Хотілося дати самій собі підсрачника.

- Мішель. – медово тягучий голос пробігся по моєму хребті, коли я вже збиралася зачинити за собою двері. – Можна я пізніше зайду...? Мені необхідна допомога з лабораторною по біології.

А хіба я могла відмовити?

Я вже втретє перечитувала абзац п’ятої теми з історії України так і не вникнувши в суть. Думки крутилися навколо одного. Час від часу зиркала то на годинник, то в дзеркало. Це перетворювалося у якусь манію і починало лякати.

Я ж не така... Мені не властиво втрачати голову від чи то емоцій чи то почуттів... ще навіть сама не зрозуміла. Та мене тягнуло до цього хлопця, наче якоюсь невідомою темною силою. Шансів опиратися майже не було. А він же мені навіть не подобався! Занадто високий, це довге волосся у вічному хаосі... не знаючий ні міри, ні меж. Самовпевнений, імпульсивний. І найголовніше... як би я його не оправдовувала, добрим назвати не могла.

Я навіть молилася аби Бог показав мені його справжнє обличчя. І вчорашній інцидент, коли він поставив мені руку на ногу під столом при батьках, говорив більш ніж красномовніше. Але... мені ніби хтось затуманив розум. А після сьогоднішнього зізнання про клятву мамі... Я зрозуміла, що він просто дуже зранений, загублений, розгніваний. Та я можу показати йому шлях до світла. Можу показати інше життя. Краще. Легше.

І начебто все правильно та благородно... однак легкий страх, як інстинкт самозбереження, все одно не покидав.

Це можна було зрівняти лише з медом, який злегка гірчив. При чому, поки їж, ти гіркості не відчуваєш. Лише насолоду. А от післясмак...

- Можна?

Я здригнулася від стуку у двері.

- Звісно. – на автоматі поправила пасмо волосся.

Костянтин зайшов якось невпевнено і поставив на стіл поруч книжку з біології та кілька зошитів. Вони одразу ж зсунулися розлетівшись по підлозі. В моїй уяві одразу ж пронеслася дуже кіношна сцена, як ми разом їх збираємо. Випадкові дотики... Випадкові погляди... Аж жарко стало.

Та поки я літала в хмарах власної уяви він сам все позбирав. Не дивлячись на те, що ми стільки часу сьогодні провели разом, зараз була присутня легка незручність.

Зібравши свої книги, я пересіла на ліжко уступивши йому місце за столом. Залишила тільки зошит з уже готовою лабораторною роботою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍