Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Я розуміла, що мої слова додадуть йому болі, адже він втратив маму. А що може бути страшніше для дитини? Та, можливо, він нарешті, задумається над тим аби допомогти самому собі.

- Хочеш правду? – хлопець подивився на мене таким довірливим поглядом, що я на мить відчула всю важкість його існування.

- Тільки якщо ти готовий мені її довірити. – слабо посміхнулася намагаючись сказати «я тут»... «я поруч»... «я все зрозумію»...

- Моя мама померла, коли мені було тринадцять... Вона була дома, адже лікарі не бачили сенсу тримати її в лікарні. Ми з батьком самі робили їй ін’єкції обезболюючого. Та вони уже практично не допомагали. В той день... Це був четвер. Я сидів біля неї, поки тато поїхав брати черговий кредит. Який йому так і не дали... – його голос ставав все тихішим. – Вона дуже мучилася. Я тримав її за руку не перестаючи молитися. Благав Бога змилуватися над нами. Зцілити її. Я знав, що для Нього немає неможливого. Але... – на його очах заблистіли сльози. – Він не захотів... Йому було байдуже на мої прохання.

Замовк опустивши голову. Ховав від мене слабкість. Того безпомічного тринадцятирічного хлопчика.

- А може все якраз навпаки? – після довгої паузи я тихенько заговорила. – Ніхто не знає, як би було далі... Чи не повернулася б хвороба знову? Ти б хотів аби вона пройшла те ж саме ще раз? Або ще якась ситуація... Про яку ми не здогадуємося. Бог завжди знає більше.

- Ти просто хочеш Його виправдати...

- Справа не в цьому... В дитинстві я дуже боялася лікарів та ін’єкцій. Якось я захворіла і мама викликала невідкладну допомогу. Побачивши людей у білих халатах я благала маму захистити мене. Не дати їм зробити мені ін’єкцію. На колінах, прикинь... Обіцяла, що буду чемною. Мама плакала разом зі мною. Окрім болючого препарату від якого відняло цілу ногу, поставили ще й крапельницю. Це була тотальна зрада. Та тоді я не розуміла, що аби мені стало легше це необхідність. А мама знала. Тому дозволила. Твоя ситуація дуже страшна... І я не знаю, як би вчинила на твоєму місці. Навіть не можу сказати, що розумію твої почуття. Але думаю, якби Бог був такий жорстокий, як ти описуєш, то розчавив би тебе ще у ту мить, як ти від Нього відрікся. А ти живеш... доволі непогано... Особливо в порівнянні із дітьми з дитячого будинку. Дітьми алкоголіків. Дітьми з каліцтвом. Чи не здається тобі, що вже це є виявом Божої любові і опіки до тебе? У всіх є проблеми і біль...

- Я не знаю... Я не знаю! – підхопився з місця хапаючись за голову.

Істина ніколи не дається легко. Аби її прийняти іноді треба переломити себе. Це боляче. Страшно.

- Тому ти мене зненавидів з самого початку? За віру?

- Ні... – він хитався немов п’яний. – Ні.

Дав собі кілька хвилин прийти до тями і повернувся до мене. Його очі були червоні, а волосся розтріпане.

- За кілька хвилин до того, як вона... померла. – мусив зробити глибокий вдих аби продовжити дихати. – Мама... змусила мене поклястися, що я не прийму жодну жінку, яку приведе батько.

Мені здається, він сам не вірив, що промовив це вголос.

- Ну я ж не жінка твого батька.

Хвилина тишина. І в нього в мене пазли нарешті складалися в логічну картину. Усвідомлення. Ми так любимо жити у власних ілюзіях стосовно інших. І це допомагає нам виправдовувати власну токсичну поведінку. А коли завіса паде... Правда оголюється. І тікати нікуди.

- Можна я тебе обійму. – випалила навіть не встигнувши подумати.

Він лише кивнув. Повільно, невпевнено підійшла ближче. Можливо колись я про це пошкодую. Обвивши руками притулилася всім тілом. Голова лягла на плече. Його серце громихало ще гучніше, ніж моє. Ще секунда і напружена мускулиста спина розслабилася під моїми пальцями.

Натомість він ще міцніше стиснув мене. До хрусту. Від нього так гарно пахло, що паморочилася голова. А може то від близькості.

- Я відгадав твій секрет. – його губи заворушилися біля моєї шиї. – З тобою все здається таким простим і реальним.

Я не знала, як реагувати на таке зізнання. Це добре? Чи погано? І чим для мене обернеться така відвертість...?

Повільно відсторонилася намагаючись зазирнути в темні, як дно криниці очі. Тепло, що зародилося між нами теж тануло у осінньому густому повітрі.

- Тут недалеко є ботанічний сад. Не хочеш прогулятися? – його обличчя набуло незвичної привітності.

- А як же... – глянула на автомобіль.

- Мені зателефонують. – і взявши мене за руку повів за собою.

А я пішла. Не озираючись. Беззастережно.