Читати книгу - "Мазепа"

class="p">Прижмурилися на хвилину повіки, піднялись і ввесь світ здивувався:

«А-а!»

Картина була така невимовно гарна, що не хотілося очей відривати від неї. Забувалося про горе, а бачилося красу. Хотілося жити і спасати життя.

Зв'язковий офіцер причвалав від короля Карла.

«Передайте його величності королеві, - говорив гетьман, - що ми не збилися з дороги. Перед нами чумацький шляк у Брацлавщину. Півгодинки спічнемо, бо люди й коні трудні, покріпимося і рушимо вперед. Його милість король може бути спокійний. Я тут, як у себе в хаті».

Гетьман говорив, ніби з його плечей хтось десять літ життя зняв, ніби він не після погрому втікав, а похід до перемоги провадив.

10.

Ой на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута

Сумна козацька пісня мандрувала чумацьким шляхом, як бурлачка. Не чулося у ній ні молодецького розгону, ні тієї радости безтурботної, якою звичайно проймається козацька душа, попавши в степові обійми, - смуток поранковою імлою окутував пісню-волокиту. На словах роса тремтіла, ніби плакало кожнісіньке слово. Ой підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута, Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута.

Глухі торохтіли колеса по зарослій муравою дорозі. Коні підковами тупали. Знизували голови і в бігу траву зривали, - солодку, якої вже давно не їли.

Ще сонце й не піднялося поверх їздців, ще вони темними силуетами рисувалися по огнистому фоні, а вже піт горохом котився з їх лобів. По холодній ночі майже без ніякого переходу наступала степова спека.

Непривичні до неї шведи нарікали й домагалися спочинку, щоб хоч трохи полежати в тіні возів. Але їм спочинку не давали.

«Звернемо зі шляху у щирий степ, тоді й відпочиватимемо, бо в траві безпечно, як у морі, а на шляху далеко видно: щоб нас москалі не вгледіли».

І справді шлях був широкий, довгий, рівний.

Тому-то гетьманська повозка скрутила вліво і увильнула в такі високі й густі трави, що, здавалося, їх не топтала людська нога ніколи, бо від сотворення світу не проходила туди людина, лиш хіба звірі.

«А ну-те, хлопці!» - гукнув гетьманський візник, повертаючись позад себе, - «Скачіть у траву! Беріть прямо до онтої могили, бачите?»

Тільки вірлине козацьке око могло тую могилу вгледіти. Вона хмаринкою блідою майоріла поверх зеленого моря на овиді далекім.

Але зараз же козацьких вершників мало що не півсотні випередило гетьманський віз. Ніби риби в воду, нирнули вони в хвилясту траву, тільки голови кінські сплили, тільки

25

червоні верхи козацьких шапок яркими маками на траві розцвілися. Вітер тії маки зривав і котив ними по ізмарагдових хвилях у напрямі далекої могили.

За вершниками декілька двоколок поскакало. Промощували дорогу, бо важкій гетьманській повозці нелегко було пробиратися крізь густі і вищі від найвищого хлопа трави.

Тирса, як ціпки, сторчала, а комиш, як той ліс, так і білів, так і виблискував сріблом до сонця. І чого там у тій траві не було. І пирій, і ковила, і орішок, і курай, і бурунчуки, а цвіту, цвіту, як у якому раю, пахне й за очі бере, - не надивишся. Як у пралісі, дерево на дереві виростає, так і тут піднімається трава вгору, виросте та вп'ять і впаде на землю, та так і лежить, як хвиля на морі, а поверх неї вже друга росте. І так з року на рік, - цілі віки. А що вже ягід поміж тою травою, так прямо хоч рукою горни.

Годі було шведів від того добра відірвати. Все котрийсь із козаків гукав над ними: «Москаль, москаль!» Тоді вони кидали ягоди та поспішали далі.

А що найдивніше, так бджоли. Не було їм де гніздитися, так у траві, в землі мед складали, і який! Із самого пахучого цвіту.

Шведи ягоди і мед хорому королеві підносили. Надивуватися не міг, бо ще такого, хоч стільки світу зійшов, не бачив... «Край, як рай, а жити в ньому годі!»

І дійсно, все тут було, тільки слідів людського прожитку не стрічалося. Раз один попали на якийсь білий череп, так і в ньому оси гули. Тільки й помину про людину.

«Гарно як!» - любувалися козаки.

«Гарно, бо москаля нема.»

«Москаль поорав б траву і зжер би, що тільки побачив би очима».

«Ненажери.»

«Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А поки - гарно без нього.»

«Гарно!»

Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив'язуй до нього. Ще й цвіте.

Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес зливалися водно... Мрія... Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність.

Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали.

«Бий! Лови!» - гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін.

«Соли на хвіст, соли!» - жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна, та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві.

«Та де тобі москаль у траву піде! - потішалися запорожці. - Москаль боягуз!»

«Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить».

«Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ це наша стихія».

«Наша й татарська, більш нічия».

«От якби де татарву допасти...»

І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою.

Замість татар - качок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво.

Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули.

«Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо».

«На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду

здохнеш, заки поживишся нами!»

Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага їм