Читати книгу - "Мотря"

Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала «ходи», і він ішов, — на край світа пішов би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, — та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива, невловима.

Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали…

— А-а! — почулося кругом. — Як хороше танцюють, як гарно. Ніби створені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти.

Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в салі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці.

Але другої такої гарної пари вже не було…

— Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, — сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не вспіла присісти на свойому кріслі. — Хто ж то навчав вас так

гарно танцювати?

— Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють.

— І краще танцюєте від усіх. Нічого не пожалував вам Господь. Сподійсь, що й доброї волі не пощадить.

— Спасибі вашій ясновельможності, — відповіла Мотря спускаючи очі додолу.

Ніхто й ніколи не бачив її такою лагідною і покірною, і всі дивувалися тій зміні, а найбільше Любов Федорівна. «Хтось причарував мені дівку», — гадала собі.

Музики вдарили метелиці, і на салю влетіло чотирьох козаків-сердюків, що з гетьманом приїхали. Вони й на гетьманському дворі славилися першими танцюристами й гуляли не раз на втіху гостей на пирах у Києві і в Батурині.

З ними ніби степовий вітер улетів у салю. Ожили не тільки люди, навіть найстарші, але й вікна стали крутитися, і долівка ніби підскакувала під козацькими чобітьми. Годі. було слідити за їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони, як буря, неслися по салі, тільки поли їх жупанів розвівалися, тільки червоні сап'янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі.

— Як гуляв, так гуляв,

Ні чобіт, ні холяв,

Як додому прийшов,

Не було й підошов, —

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

— Ти з-за Дніпра, я з-за Десни,

Погуляємо до весни, —

доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа.

А Данило Апостол вигукував:

— Ой ти, ткач, ниткоплут,

А я бондарівна,

Піди геть, відчепись,

Я тобі не рівна.

Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллю свахи, притупували чобітьми та підпригували жваво.

Танцювала Романиха

з Романом,

Загубили калиточку

з тютюном.

Буде тобі, Романихо,

з Романом,

Як не знайдеш калиточки

з тютюном.

Ото! — гукнув Апостол, коли згубила, так пиши пропало!

Музики втихли, і сердюки як влетіли, ніби буря, в салю, так і вилетіли з неї. Лише старий сотник, не помітивши цього, дальше співав:

— Ой так, таки так,

Де урода, там і смак.

А у мене від віку

Ні уроди, ні смаку.

Аж глянув кругом і перехрестився:

— Ігі! Були й нема. Поїхали до млина. Не буду ж і я дурно співати, треба себе шанувати.

— Не дурно, бо вас слухаємо.

— Погано ти, бабо, співаєш. Але довго… Правда?

Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів. Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала.

Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вікнах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася.

Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде.

Із города Козлова до города Трапезонта

Гуляла галера цвіткована-мальована,

Чотирма цвітами процвітана,

Першим цвітом процвітана —

Злато-синіми киндяками побивана.

А другим цвітом процвітана —

Турецькою червоною габою обвивана;

А третім цвітом процвітана —

Християнською кров'ю фарбована;

А четвертим цвітом процвітана —

Невольниками осажена.

І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотироцвітну галеру, що колищеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!

Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високі летом птиць, опустилися на верхняки.

Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі пісні, ждали на дальші співи.

Поклоняється бідний невольник

Із землі турецької, із віри бусурманської

У городи християнськії — до отця, до матусі.

Що не может він їм поклонитися, —

Тільки поклоняється голубоньком сивеньким:

«Ой ти, голубоньку сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш.

Полети ти в города християнськії

До отця моєго, до матусі,

Сядь, пади на подвір'ї отцівськім,

Жалібненько загуди,

Об моєї пригоди козацької припом'яни.

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки-маєтки збувають,

Великі скарби собирають,

Головоньку козацькую

Із тяжкої неволі визволяють…

Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.

М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві,