Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

два роки. Лише 15 березня 1923 р. було видано додатковий протокол до Версальського трактату, який схвалив встановлені в Ризі східні кордони Польщі. УНРада в той же день надіслала Лізі Націй протест проти рішення, проте він став останньою спробою боротьби за відновлення української влади в Галичині. Рішення західних держав було для галицьких українців «національною катастрофою». За кілька місяців Є. Петрушевич розпустив усі дипломатичні представництва й органи влади ЗОУНР, які на той час уже перебували в еміграції.

Протягом усього міжвоєнного періоду українці Волині, Холмщини, Підляшшя, Галичини, Засяння, Буковини й Закарпаття зберігали свою національну ідентичність, продовжуючи розвивати ідеї національно-визвольної боротьби та усвідомлюючи необхідність об’єднання всіх українців у власній національній державі. Хоча жителі цих земель не зазнали, як їхні брати в СРСР, упокорення голодом та масових репресій, українське національне життя в міжвоєнній Польщі, Чехословаччині, Румунії також було непростим. Лояльна до національних меншин політика в одних регіонах заохочувала українське культурне, наукове, освітнє життя, а утиски влади в інших призводили до появи радикальних національно-визвольних рухів. Еволюціонували методи боротьби, бачення майбутнього, культура та мова, але незмінним залишалася надія на відновлення декларованої Актом Злуки 22 січня 1919 р. Соборної України. Об’єднання українців у власній національній державі було лише питанням часу.

Перший зимовий похід армії УНР

(М. Ковальчук, А. Руккас)

Проти білих

6 грудня 1919 р. Армія УHP вирушила з любарського району на західну Київщину. Уже невдовзі українське командування виявило, що білі фактично не мали значних сил у своєму запіллі. Чисельність залог у багатьох повітових містечках не перевищувала 100—200 вояків, а часто ця цифра була ще меншою. Станом на 4 грудня охоронні підрозділи та запасні частини білих на Київщині налічували лише 849 багнетів.

Практично не маючи сутичок із білогвардійцями, Армія УНР дісталася Вінниччини, де розташовувалися війська УГА. Незважаючи на події останніх місяців, відносини між вояками обох українських армій залишилися дружніми. Під час постою Армії УНР на території галицьких підрозділів останні охоче передавали наддніпрянцям зброю, приймали до своїх шпиталів хворих і поранених. «Фактично Українська галицька армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим могла», — згадував заступник командувача армії, командир Київської дивізії Ю. Тютюнник.

14 грудня Армія УНР без бою зайняла Липовець, де не виявилося ворожих військ. Отаман Ю. Тютюнник розіслав «усім, усім» телеграму, у якій повідомив про прорив української армії в запілля білогвардійців. «Військовим частинам Добровольчої армії у дводобовий термін наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України, — відзначив Ю. Тютюнник. — Невиконавшим наказу смерть».

Білогвардійське командування звернуло увагу на появу української армії у своєму запіллі. Розвідка білих уже незабаром отримала досить точні відомості про склад та чисельність Армії УНР. Зокрема, денікінцям було відомо, що С. Петлюра поїхав до Польщі, а українські війська очолює генерал М. Омелянович-Павленко. У штабах Новоросійської та Київської армій ЗСПР очікували, що Армія УНР спробує прорватися через Київщину на Лівобережжя, щоб підняти там повстання. У доповіді начальника розвідувального відділу штабу Київської області ЗСПР було вказано, що українські частини «вірогідно, до Полтави не дійдуть, оскільки відомості, що маються в них про повстанський рух у районі Полтави, є надзвичайно застарілими, можливо, що ці банди, проходячи через найбільш охоплений повстанським рухом район, тобто Черкаський та Чигиринський повіти, там залишаться». Така вірогідність, на думку автора доповіді, була вкрай небажаною, оскільки «з огляду на наявність у цих бандах значної кількості старшин, тобто петлюрівських офіцерів, ці українські банди при своєму з’єднанні з бандами Черкаського й Чигиринського повіту можуть надати їм суттєву підтримку як у сенсі організації банд, так і в їх посиленні». З другого боку, білогвардійське командування припускало, що українська армія збирається підняти повстання в районі Білої Церкви, щоб таким чином спробувати захопити Київ.

Командувач військ Київської області ЗСПР генерал А. Драгоміров доручив командирові 2-го корпусу генералові М. Промтову ліквідувати армію УНР. Уже 15 грудня останній наказав залишити в Черкасах для бойових дій проти українців 76-й Кубанський полк 19-ї дивізії (замість відправлення до Києва, який саме штурмували радянські війська). Та стрімке погіршення ситуації на більшовицькому фронті змусило білих на деякий час відмовитися від активних бойових дій проти Армії УНР. 16 грудня червоні здобули Київ. Генерал Н. Шиллінг, якому підпорядковувалися війська Київської області ЗСПР, мав прикривати від наступу червоних Причорномор’я, утримуючи Кременчук, лінію Черкаси — Бобринська — Цвіткове, а також Христинівку, Вінницю й Жмеринку.

Командувач Армії УНР М. Омелянович-Павленко також не планував вести активні операції проти білих, прагнучи дати своїм військам можливість відпочити після безперервних кількамісячних боїв. З цією метою М. Омелянович-Павленко вирішив вивести армію до району Умані. «Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня в зоні Липовець — Тараща — Умань, в прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій руху, по яких відходили частини Добровольчої армії...» — писав згодом командарм.

Керівники Армії УНР не полишали надії, що з погіршенням стратегічного становища ЗСПР галицькі війська розірвуть союз із білогвардійцями. Ці сподівання мали певні підстави. Попри те, що галицьке командування зовні зберігало лояльність до білих, серед молодшого старшинського та рядового складу УГА дедалі більше поширювалося невдоволення союзом з А. Денікіним. Це позначилося й на настроях багатьох галицьких воєначальників, не байдужих до національної справи. Серед вищого командного складу Галицької армії виникла таємна колегія (отамани С. Шухевич й О. Лисняк, четар Д. Паліїв та ін.) для укладання союзу УГА з Армією УНР. Поінформований про намір колегії розірвати угоду з білими, М. Омелянович-Павленко наприкінці грудня 1919 р. відправив до Вінниці спеціальну місію для переговорів із галичанами. 25 грудня представники УГА та Армії УНР підписали угоду про об’єднання обох армій під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка й створення спільного фронту проти А. Денікіна. Тимчасовий виконувач обов’язків начального вождя УГА генерал М. Тарнавський, який був заступником хворого на тиф О. Микитки, схвалив цю угоду й навіть зобов’язався «у міру можливости задержати в своїм віданню район: Винниця, Жмеринка, Вапнярка — з метою забезпечення адміністративної праці уряду УНР та удержання публічного ладу й порядку в згаданім районі».

Однак Галицька армія внаслідок епідемії тифу й відсутності матеріального забезпечення вже втратила здатність до передислокації, не кажучи про воєнні дії проти білих.