Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

До того ж бойовий дух галицьких стрільців виявився надломленим випробуваннями останніх кількох місяців; серед старшин та вояків були поширені зневіра та деморалізація, що знаходило вияв у наростанні пробільшовицьких настроїв. Коли ж до районів постою УГА наблизилася Червона армія, таємна колегія була змушена розпочати переговори вже з більшовиками. Ці контакти завершилися домовленістю про перехід УГА на бік червоних. Таким чином, план об’єднання УГА з Армією УНР зазнав невдачі. Представники останньої повідомили М. Омеляновичу-Павленку, що «в Галицькій армії частинно помітна течія до більшовизму як кращого виходу із скрутного становища, в яке вона знов попала завдяки авантюрі з денікінцями...»

Після того, як з’ясувалася марність сподівань на допомогу галичан, Армія УНР продовжила свій шлях на південну Київщину. Але фронт білогвардійців відкочувався на південь значно швидше, ніж розраховувало українське командування. 26 грудня Н. Шиллінг наказав дислокованим на Київщині військам вийти на лінію Кременчук — Знам’янка — Єлисаветград — Помішна — Ольвіопіль. І хоча війська УHP намагалися уникати зустрічей із силами денікінців, зробити це не завжди вдавалося. 26 грудня під містечком Животовим білогвардійський загін полковника Попова (зведений полк Кавказької кінної дивізії, 2-га Терська пластунська бригада й київська державна варта) завдав важкої поразки 3-й Залізній дивізії, рештки якої було зведено в 3-й кінний полк, підпорядкований безпосередньо командувачеві армії. Натомість 28 грудня під Жашковом білі зазнали значних втрат у бою з частинами Київської дивізії Ю. Тютюнника.

Після того, як червоні захопили Черкаси, рештки київської групи білих відступили до Єлисаветграда — Ольвіополя. 31 грудня Армія УНР зайняла уманський район, цілковито залишений білогвардійцями. Унаслідок стрімкого відступу білих Армія УНР фактично втратила з ними бойовий контакт. «Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Вже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта... — згадував Ю. Тютюнник. — У цей момент для нас було важно, щоб якнайдовше протяглася боротьба поміж нашими ворогами, білими та червоними росіянами».

Однак перебування Армії УНР у районі Умані не було тривалим. Уже невдовзі до уманського району наблизилися авангардні частини червоних, а також відділ отамана О. Волоха. Останній діяв під егідою українських боротьбистів. 12 січня 1920 р. волоховці й червоні у результаті раптового нападу захопили Умань. За наказом М. Омеляновича-Павленка Армія УНР відступила на південь. Після дрібних сутичок із білогвардійськими частинами, які відступали, українське військо зосередилось у районі Улянівки — Олександрівки, північніше від Ольвіополя.

Перед командуванням Армії УНР постала дилема: знову битися з червоними чи допомагати боротьбистам будувати «українську радянську республіку». Нарада представників командного складу армії, що відбулася 17 січня 1920 р. у селі Вовча Балка, відкинула всі пропозиції боротьбистів про перехід армії на «радянську платформу». Це рішення знайшло підтримку в переважної більшості старшин та вояків. На нараді командного складу 21 січня було вирішено пробиватися до району Черкас — Чигирина — Канева, щоб звідти спільно з повстанцями розпочинати бойові дії проти більшовиків.

Білогвардійці саме намагалися закріпитися на північній Херсонщині, коли в районі на північ від Ольвіополя з’явилася армія УНР. Скрутне становище спонукало білих воєначальників до роздумів, чи варто вважати українців потенційними союзниками в боротьбі проти червоних. 20 січня начальник ольвіопольського загону білих полковник Попов направив командуванню Армії УНР листа з пропозицією розпочати переговори про «припинення межи арміями ворожого стану задля спільної праці проти нашого загального ворога — комуністів». Попов підкреслював, що йдеться винятково про військовий союз між українською та білогвардійською арміями без будь-яких політичних аспектів. «Не будемо згадувати старе, не будемо розбиратися, хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоч і запізно, дійти до згоди. Чи не дивно, що як і ті, так і другі б’ються з комуністами одночасно, але не можуть дійти до згоди між собою, — писав білогвардійський полковник. — У Вас є те, чого немає у нас — прихильність людности. У нас є те, чого бракує у Вас, — військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо».

Але білі спізнилися з «дружніми пропозиціями». Отаман Ю. Тютюнник відмовився вести будь-які переговори з білогвардійцями без визнання з їхнього боку незалежності України. А 22 січня Київська та Волинська дивізії під загальним командуванням Ю. Тютюнника перетнули лінію більшовицько-білогвардійського фронту й вирушили на Черкащину, знищуючи дрібні більшовицькі відділи та органи радянської адміністрації.

Запорізька дивізія ще якийсь час залишалася в районі Ольвіополя — Новоукраїнки, чекаючи на зручну нагоду перейти більшовицький фронт. 22 січня більшовики розбили під Долинською білогвардійську 5-ту дивізію, прорвавши лінію оборони генерала Н. Шиллінга. Спроби білогвардійців затриматися на вузлових залізничних станціях успіху не мали. Намагаючись урятувати становище, білогвардійське командування перекинуло всі сили зі жмеринського напрямку до Ольвіополя. 23 січня Запорізька дивізія наштовхнулася біля села Мануїлівки на частини Гвардійської піхотної дивізії білих. Після короткого бою запорожці відступили, втративши полоненими до 60 вояків; білогвардійці захопили також канцелярію 8-го Запорізького загону.

Запорізька дивізія ще кілька днів поспіль продовжувала свій рух уздовж лінії фронту. Нарешті запорожці вирушили на північ, у більшовицьке запілля, для з’єднання із силами Ю. Тютюнника. Після цього Армія УНР остаточно втратила контакт із денікінцями. Червоні впевнено тіснили останніх до чорноморського узбережжя, де на білогвардійців чекала капітуляція або ж відхід за межі України.

Проти червоних

Таким чином, прориваючи фронт білих, Армія УНР розділилася на дві групи: Північну, до якої увійшли Волинська й Київська дивізії, та Південну, яка складалася із Запорозької дивізії й 3-го кінного полку (решток 3-ї Залізної дивізії). Південна група 25 січня в селі Володимирівці, що поблизу Єлисавтграда, встановила зв’язок із повстанцями отамана А. Гулого-Гуленка, які контролювали залізницю Катеринослав — Знам’янка — Павлик. «Враження від організованості гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому вбранні зі всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т. п. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Зупинившись на деякий час у контрольованому повстанцями районі, армія мала змогу нарешті трохи перепочити, поповнити запаси продовольства та боєприпасів, а потім уже разом із гулівцями рушити далі. Тепер Південна група ішла на зустріч із Північною. 11 лютого в околицях с. Медведівка відбулася зустріч розвідувальних роз’їздів Запорізької й Київської дивізій. Після двадцятиденного розриву обидві групи відсвяткували перемогу. Усі частини Армії УНР нарешті були об’єднані. До складу запорожців увели повстанців отамана А. Гулого-Гуленка, а його самого призначили командиром дивізії».

Однією з цілей Зимового походу було поширення ідеї визволення України, створення власної незалежної