Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

пролитовська партія на чолі з Богатир-Ґераєм отримала гору серед перекопців. За визначенням Сироєчковського, «обіцяна королем „велика казна“ туманила голову Богатиря, полонила уяву». Це саме, хоч і менш поетично, стверджував інший російський дослідник — В. Каргалов. Зрозуміло, що гроші були важливим чинником під час переговорів із кримськими урядовцями, проте будувати на цьому всю зовнішню політику ханату видається занадто сумнівним. Богатир-Ґерай дійсно отримав через Горностая чималі подарунки — 1000 золотих і коштовні речі. Те, що свого часу Мехмед-Ґерай, будучи ще кал гою, отримав від Вільна таку ж суму грошей, недвозначно вказує на те, що розмір цієї виплати відповідав рангу калги чи головного спадкоємця хана. Однак не тільки гроші, а й стратегічна лінія Мехмед-Ґерая І на захоплення Волго-Донським степовим ареалом була основним підґрунтям «антимосковської» позиції царевича. На початку січня Богатир-Ґерай разом з Абдрахманом виступив у похід на Московську державу, але, дійшовши до Сули, повернув назад. Можливо, це була демонстрація сили перед Москвою і Вільном, хоча похід міг бути відкладений і через природні умови. Так чи інакше, але протягом усієї весни ординці кочували вздовж українських земель Великого князівства Литовського, ведучи активні переговори з місцевою адміністрацією в особі Остафія Дашковича. Цьому прикордоннику довелося взяти на себе відповідальну роль дипломата. У листі до хана від 2 квітня 1517 р. Сигізмунд І вимагав, щоб саме Дашковичу сини Мехмед-Ґерая І «присягу вчинили». Також повідомлялося, що Гаштовта й Ратомського з упоминком уже послано до Києва. Тоді ж до перекопців було знову направлено Івана Горностая, який привіз «листи наші [королівські] опасні[5] тому сину», що повинен їхати «на проживання» до Великого князівства Литовського. Наприкінці травня канцлер Ольбрахт Мартинович Гаштовт таки прибув до Черкас. У ході переговорів із царевичами він ставив уже відомі вимоги надіслання заручника і спрямування кримських військ на Московську державу. Богатир-Ґерай «із карачеями з князем Агішем і князем Абдрагманом та з іншими князями і вланами», приїхавши до Черкас, перед О. Гаштовтом та «іншими слугами нашими [королівськими]» присягнули.

Але реальний стан речей показував, що кримці не збираються виконувати своїх обіцянок. Тому Гаштовт припинив переговори, залишив Черкаси, а упоминок затримав у Києві. Єдиним реальним здобутком зимово-весняних переговорів між Литовським князівством і Кримським ханатом був літній похід степовиків на Московську державу, хоча саме його хід показав, як низько впав авторитет центральної влади в очах її підданих. У серпні кримці, очолювані Алп-Ґераєм, зібралися для нападу на Велике князівство Литовське і Корону Польську. Богатир-Ґерай від імені хана наказав їм іти на Московську державу, але кочовики відмовлялися виконувати це розпорядження. І тільки надзвичайні заходи — покарання на горло деяких татарських мурз та щедрі подачки — дали змогу Богатир-Ґераю примусити степовиків атакувати московські кордони.

У перші роки правління Мехмед-Ґерая І литовський уряд намагався продовжити з ним відносини, що базувалися на принципах, досягнутих в останні роки життя його попередника Менґлі-Ґерая І. Хоча Литва вдалося досягнути деяких успіхів, проте вони мали лише тактичний характер і не змогли вирішити головної мети — припинення татарських нападів на українські землі як Литовської, так і Польської держав.

Військові кампанії на українських землях Великого князівства Литовського в 1517—1520 рр.

Наприкінці вересня 1517 р. розпочався черговий спалах кримських нападів на українські землі. Степовики напали на Поділля, розбивши там невеликий загін коронних військ. У листопаді кочовики повторили свій напад. Цього разу кримці дісталися не тільки подільських, але й волинських земель. Щоправда, загонам, очолюваним Сецидньовським і Творовським, вдалося перехопили татарські чамбули, завдати їм відчутних втрат і відкинути нападників до їх кочовищ на Дніпрі. Польські прикордонні урядники й тепер не обмежилися пасивною обороною, а вийшли в степ, де перехопили гінця Ахмат-Ґерая з листами від Селіма І. У Вільні та Кракові були не на жарт стурбовані цими двома осінніми нападами. До того ж молдавський правитель Стефаниця став проводити відверту антитурецьку політику й попросив у поляків допомоги. На початку 1518 р. польська шляхта ухвалила кредити на утримання на українських землях З тисяч найманого війська. Тоді ж вийшла постанова, за якою шляхта усієї корони поділялася на три частини, які по черзі повинні були служити на південному кордоні.

1518 р. Мехмед-Ґерай І корегує свій зовнішньополітичний курс: захоплення Астрахані, нижньої Волги та Прикаспійського степу тепер планувалося втілити в життя не через конфронтацію з Московським князівством, а навпаки — за його допомогою. Ідея ця не була новою. Кримський уряд зондував ґрунт у цьому напрямку ще в 1516—1517 рр. Але тоді московські дипломати не бажали обговорювати це питання, та й ставка на союз із Литовським князівством переважала серед кримського проводу. У червні 1517 р. кримський посол у Москві подав Василію III нові пропозиції Мехмед-Ґерая І, за якими той обіцяв після захоплення Астрахані, «де твій ворог не буде, і я сам на нього піду: в який час мені велиш піти, в той час піду». Така позиція хана пояснюється, на нашу думку, дедалі більшою втратою його впливу як в країні, так і в усьому регіоні. Могутня опозиція, очолювана Ахмет-Ґераєм і підтримувана Москвою та Стамбулом, не давала Мехмед-Ґераю І можливості силовим шляхом досягти поставленої мети. Більше того, кримці навіть не могли ефективно захистити свої кордони як від нападів прикордонників з українських земель Великого князівства Литовського й Польського королівства, так і від вторгнень ногайських та астраханських орд, що дедалі відчутніше давалися взнаки. Так, восени 1516 р. ногайці й астраханці, увірвавшись на територію Кримського ханату, розгромили улуси Асан-Мурзи так, що той «тільки що сам втік». Після дворічної перерви, викликаної посиленням конфронтації між Астраханським ханатом і ногаями, ці орди знову повторили свій похід на Крим. На початку літа 1518 р. ногайці з астраханцями швидким рейдом дійшли до Дніпра в районі Таванської переправи й загнали улусів та перекопців до кримського півострова, внаслідок чого останні були відрізані від північних країн. Це одразу далося взнаки на дипломатичному рівні. Ногайці перехопили литовського гінця, толмача Ромодана, а астраханці, у свою чергу, розбили кримсько-московську посольську валку. Хоча послам Кудаяру та Мелищеву і вдалося врятуватись, усі коштовності, включаючи упоминки кримців Василію III, були втрачені. Напади заволзьких орд були тим небезпечніші, що мали підтримку, а можливо, і пряме заохочення в середині кримської держави. На це недвозначно натякав Ахмат-Ґерай московському послу І. Г. Мамонову в жовтні 1517 р.: «А я собі друзів пошукаю в Нагаях і в Астрахані». Зближення з Московською державою і покращення стосунків з Османською імперією давало Мехмед-Ґераю І