Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

показати, що нації, які раніше були під гнітом імперіалізму, досягнуть економічного розвитку без покладання на західний капітал, а це, своєю чергою, просуватиме революційні процеси серед відсталих народів Сходу. Таке просування мало особливе значення в часи, коли західний капітал, як здавалося, стабілізував себе на найближче майбутнє[602].

Попри всю готовність думати в категоріях українських економічних інтересів та обстоювати їх, все-таки були вагомі підстави вважати, що радянську Україну експлуатують. Виникало питання субвенцій, тобто субсидій, без яких місцеві бюджети не можна було збалансувати. З розрахунку на душу населення ці субвенції були вищими в РСФРР, ніж в Україні. Оскільки гроші на субвенції бралися з податків, зібраних по Союзу, а українські платники податків платили до всесоюзного бюджету ті самі податки, що й усі інші, саме українські платники опосередковано субсидіювали місцеві урядові витрати у Великоросії'. Ще більш кричущим був той факт, що ці субвенції йшли переважно на фінансування освіти, культури та соціальних потреб, тоді як в Україні такі витрати на душу населення стали набагато нижчими за дореволюційний рівень в абсолютних показниках та у порівнянні з показникам та витратами в Росії[603].

Ще 1925 року О. Попов показав, що радянська Україна давала СРСР суттєво більше, ніж отримувала від нього у вигляді видатків Союзу, і що радянська Україна віддавала більшу частку Союзу, ніж колись царській Росії[604]. Хоча Попов твердив, що Україна й справді мала сплачувати більше до бюджету, ніж Росія, бо її економіка була багатша, інші з ним не погоджувалися[605].

Найсерйознішим доказом економічної експлуатації України Росією було перенесення значної частини отриманих в Україні прибутків до Росії. За даними дослідження Віктора Доброгаєва, молодого викладача та економіста, що публікував статті з бюджетних питань у «Хозяйстве Украины», 20 % прибутків радянської України було спрямовано в інші частини Союзу в період із 1924-го по 1927-й[606]. Попри всю антиімперіалістичну риторику Радянського Союзу, це був яскравий приклад імперіалістичної експлуатації. Справді, видання «Нова Україна», що виходило друком у Празі, писало: дані Доброгаєва свідчать, що Україна насправді є московською колонією, яку найвідвертішим чином експлуатують[607].

Волобуєв і волобуєвщина

Про життя Волобуєва відомо мало. Зазвичай припускають, що він був маловідомим викладачем або економістом[608]. Насправді він очолював Головполітосвіту[609], величезний філіал Наркомату освіти УСРР, який відповідав за навчання всіх дорослих, за вечірні школи тощо[610]. Стаття, котру Волобуєв опублікував 1923 року, доводить, що він одночасно економіст та педагог[611]. У кожному разі він був високопосадовцем, і його погляди відповідали поглядам значної частини політичної еліти.

Працю Волобуєва «Про проблему української економіки» було опубліковано 30 січня та 15 лютого 1928 року у випусках «Більшовика України». Матеріал містив аналіз стану української економіки, що доповнював висновки, які раніше зробили Шумський та Хвильовий. Волобуєв спробував пояснити процеси інакше, ніж через стереотип про відносно відсталу колонію, у яку метрополія експортує капітал, і розглянути випадки, де колонія була відносно прогресивнішою за метрополію, наприклад — Польща та Фінляндія під Російською імперією. У статті викладено один із небагатьох змістовних прикладів марксистського економічного аналізу щодо питання про те, що мало б відбуватися, якби імперію захопили так звані антиімперіалісти. Цей аналіз мав посісти важливе місце в інтелектуальній історії марксизму.

Волобуєв поставив питання про те, як мають розвиватися економічно колишні підкорені Російською імперією народи в СРСР. Як і решта національних комуністів, він не був націоналістом у жодному сенсі. Проте попереджав: «Не слід забувати, що наше господарство є складна єдність, і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо-господарських комплексів»[612]. Отже, він вважав Радянський Союз сукупністю окремих країн, які об’єдналися задля соціалізму без відречення від власної економічної ідентичності. Це бачення всього-на-всього відображало те, на що претендував сам Радянський Союз: бути добровільним союзом народів, територія якого збігалася з територією Російської імперії, і не приймало жодних варіантів домінування Російської імперії над іншими народами. Питання полягало в тому, чи Радянський Союз виконував ці вимоги, і якщо ні — то чому так.

Початковою ідеєю Волобуєва було становлення України як самостійного економічного суб’єкта. Ця думка належала Гринькові; Волобуєв просто повторив її та розкритикував тих російських економістів, що використовували такі евфемізми, як «південь», «південний регіон», «південний захід», «південноєвропейська Росія» чи «південноросійська економіка», замість просто казати «Україна». Він стверджував, що це було не звичайним хибодруком у термінології, а радше результатом фундаментальних помилок у методології, які випливали з їхнього нерозуміння історії дореволюційних російсько-українських економічних відносин[613].

Щоб зрозуміти природу української економіки та її зв’язки з Росією, Волобуєв вважав за необхідне розглянути природу колоніалізму й того, чи можна говорити про єдиний тип колонії. Російська імперія, як він зазначив, сама була напівколонією західного капіталізму, але це не робило її менш сильною відносно власних колоній. Зазвичай вона сприймала все з погляду більш прогресивної «метрополії», що керувала відсталими народами колоній, куди експортувала капітал. Проте Фінляндія була сучаснішою, ніж Великоросія, і, незважаючи на свою колоніальну залежність, також експортувала капітал. З цього прикладу стало зрозуміло, що треба розрізняти колонії, до яких метрополія експортувала капітал і з яких імпортувала сировину, та колонії, що мали власне промислове виробництво, експортували капітал і фактично імпортували сировину з метрополії. Нехарактерна зміна економічних ролей у економічно прогресивних колоніях, таких як Польща та Фінляндія, означала не що ці країни припинили бути колоніями, а що вони були колоніями зовсім іншого типу. Ця обставина спонукала Волобуєва провести фундаментальне розрізнення між типами колоній, які базувалися б на рівні їхнього розвитку. Прогресивніші, ті, що експортували капітал, він назвав колоніями європейського типу; а відсталіші, ті, які виробляли сировину — колоніями азійського типу. Російська імперія правила обома типами колоній. Туркестан і Закавказзя були прикладами колоній азійського типу; Фінляндія, Польща й Україна — приклади колоній європейського типу[614].

Після розробки цієї загальної теоретичної рамкової структури Волобуєв зосередив свою увагу на колоніальній політиці Росії в Україні в епоху індустріального капіталізму. Він насамперед нагадав своїм читачам, що рівень політичної залежності та рівень економічної залежності тієї самої колонії не обов’язково збігаються. Наприклад, Єгипет свого часу мав більше правової незалежності, ніж Україна за царизму, хоча й був більш економічно залежним. До того ж Україна не завжди мала однаковий колоніальний статус. Спираючись на праці Олександра Оглоблина та Михайла Слабченка, двох провідних істориків української економіки 1920-х, Волобуєв простежив еволюцію України від колонії азійського типу до колонії європейського типу. Впродовж цього процесу українська економіка