Читати книгу - "Гра престолів"

подивився на своє віддзеркалення у воді — й сам себе не впізнав. Останньою без бакенбардів мене бачила матір, а вона вже сорок років як померла. Думаю, небезпеки немає, міледі.

Морео проревів якусь команду. Шістдесят гребців, як один, витягли з ріки весла, а тоді почали табанити, веслуючи кормою вперед. Галера стишила хід. Ще одна команда. Весла ковзнули в корпус корабля. Галера вже вдарялася об док, і тайроські матроси стрибнули на берег, щоб закинути швартови. Морео, розсипаючи усмішки, підбіг до Кетлін.

— Королівський Причал, міледі, як ви й веліли, і ще жоден корабель не здійснював такого швидкого й упевненого переходу. Вам потрібна допомога, щоб доправити речі до замку?

— Ми не їдемо в замок. Може, підкажете якийсь заїзд, чистий і зручний, і недалеко від ріки?

Тайросянин запустив пальці в роздвоєну борідку.

— Атож. Знаю кілька місць, де вам буде зручно. Але спершу, перепрошую за нахабство, слід залагодити справу з другою половиною платні, про яку ми домовилися. І не забудьте про срібло, яке ви пообіцяли додатково. Шістдесят оленів, як я пам’ятаю.

— Для гребців,— нагадала йому Кетлін.

— Та певна річ,— мовив Морео.— Хоча мені, либонь, ліпше притримати їх, поки ми не повернемося в Тайрош. Заради їхніх дружин і дітей. Якщо віддати їм срібло тут, міледі, вони його програють чи прогуляють.

— Не найгірший спосіб витрати гроші,— вкинув своє слово сер Родрик.— Зима на підході.

— Людина сама робить вибір,— мовила Кетлін.— Вони заробили своє срібло. Як вони його витратять, мене не обходить.

— Як скажете, міледі,— усміхнено відповів Морео, вклоняючись.

Для певності Кетлін сама заплатила гребцям — по оленю кожному, і ще по мідяку двом матросам, які донесли їхні з сером Родриком скрині до половини Вісеніїного пагорба — до заїзду, запропонованого Морео. Це була хаотична стара будівля у В’юнкому провулку. Власниця заїзду, стара карга з блукливим поглядом, підозріливо їх обдивилася й попробувала на зуб монету, яку простягнула їй Кетлін. Але кімнати в заїзді були великі, повітря свіже, а рибна печеня, клявся Морео, найсмачніша на всі Сім Королівств. А головне, карга не цікавилася іменами.

— Ліпше вам не потикатись у їдальню,— мовив сер Родрик, щойно вони влаштувалися.— Навіть у такому місці, як це, ніколи немає певності, чи не трапишся комусь на очі.

Він уже був у кольчузі, з кинджалом, ще й меч ховав під плащем з каптуром, який у разі чого можна було накинути на голову.

— До ночі я повернуся з сером Ароном,— пообіцяв він.— А ви поки відпочиньте, міледі.

Кетлін і справді втомилася. Подорож була довга й виснажлива, а вона-бо вже не така юна, як колись. З вікна відкривався краєвид на провулок і дахи будинків, а вдалині виднілася Чорновода затока. Кетлін бачила, як пішов сер Родрик: він квапливо долав людні вулички, аж поки не зник з очей у натовпі,— а тоді вирішила скористатися його порадою. Матрац був набитий соломою, а не пір’ям, але заснула Кетлін без жодних проблем.

Прокинулася вона від того, що хтось колотив у двері.

Кетлін рвучко сіла. За вікном призахідне сонце помалювало дахи Королівського Причалу в червоні барви. Вона проспала довше, ніж сподівалася. Хтось знову погрюкав кулаком у двері, й долинув голос:

— Іменем короля, відчиняйте!

— Хвилинку,— відгукнулася Кетлін, загортаючись у плащ. Кинджал лежав на столику біля ліжка. Перш ніж відімкнути засув на важких дерев’яних дверях, вона підхопила кинджал.

У кімнату вдерлися вдягнені в чорні кольчуги й золоті плащі гвардійці міської варти. Посміхнувшись на кинджал у руці Кетлін, їхній очільник зронив:

— Цього не потрібно, міледі. Ми проведемо вас у замок.

— Чиєю владою?

Він у відповідь показав їй стрічку. Кетлін перехопило подих. На печатці був сірий восковий пересмішник.

— Пітир,— мовила вона. Як швидко! Мабуть, з сером Родриком щось трапилося. Кетлін поглянула на гвардійця.— Ви знаєте, хто я?

— Ні, міледі,— озвався той.— Мілорд Мізинчик тільки звелів привести вас до нього й подбати, щоб вас ніхто не образив.

Кетлін кивнула.

— Чекайте за дверима, доки я вдягнуся.

Вимивши в тазу руки, вона витерла їх чистим лляним рушничком. Коли вона шнурувала корсет і зав’язувала сіро-коричневий плащ навколо шиї, пальці заледве слухалися. Звідки Мізинчик міг дізнатися, що вона тут? Сер Родрик ніколи б йому не зізнався. Може, він і старий, але впертий і відданий до кінця. А може, вони запізнилися й Ланістери вже на Королівському Причалі? Ні, якби це було так, то Нед теж був би в місті й зараз прийшов по неї. Отож як?..

А тоді вона збагнула: Морео. Чорти б його взяли, цього тайросянина: він знав, хто вони й де вони зупинилися. Кетлін сподівалася, що він за цю інформацію принаймні отримав гідну ціну.

Їй привели коня. За мить вони вже виїжджали з заїзду; вздовж вулиць уже запалювали ліхтарі, і Кетлін, скачучи в оточенні гвардійців у золотих плащах, відчувала на собі погляди міста. Коли вони підїхали до Червоної фортеці, ґрати вже були опущені, а велика брама замкнена на ніч, але у вікнах замку мерехтіло світло. Спішившись, гвардійці провели Кетлін крізь вузьку потерну, а тоді повели нескінченними сходами нагору в башту.

Пітир сам-один сидів у кімнаті за важким дерев’яним столом і щось писав при світлі олійної лампи. Щойно гостю ввели в кімнату, він відклав перо та звів очі.

— Кет,— тихо промовив він.

— Для чого мене доправили сюди в такий спосіб?

Підвівшись, він різко махнув гвардійцям:

— Залиште нас.

Ті рушили до дверей.

— Сподіваюся, з тобою обійшлися чемно. Я їх попередив,— говорив Пітир, коли всі пішли, і тут помітив бинти.— Твої руки...

Кетлін проігнорувала незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, як дівку-служницю,— крижаним тоном озвалася вона.— Змалечку тебе вчили гарних манер.

— Я вас розсердив, міледі, але я цього не хотів,— сказав він з каяттям в очах. Цей погляд викликав у Кетлін давні спогади. Змалечку Пітир був великий бешкетник, але після заподіяної шкоди завжди мав такий вигляд, наче щиро кається: то був його природний дар. Роки не надто змінили його. Хлопчиком він був дрібним, і чоловіком виріс невисоким — на дюйм-два нижчим за Кетлін, струнким і метким, з гострими рисами, так добре знайомими їй, з тими самими веселими сіро-зеленими очима. Зараз він відростив собі невелику гостру борідку, а в темному чубі майнули срібні нитки, хоча йому ще не було й тридцятьох. Сивина добре пасувала