Читати книгу - "Гра престолів"

до срібного пересмішника, яким застібався його плащ. Вже змалечку Мізинчик любив срібло.

— Звідки ти дізнався, що я в місті? — запитала його Кетлін.

— Лорд Вейрис знає все,— зронив Пітир з лукавою посмішкою.— Скоро він до нас приєднається, але спершу я хотів побачитися з тобою наодинці. Минуло стільки часу, Кет! Скільки років?

Кетлін проігнорувала його панібратство. У неї були важливіші справи.

— Отож мене розшукав королівський павук.

Мізинчик здригнувся.

— Не варто його так називати. Він дуже вразливий. Мабуть, через те, що євнух. У місті нічого не відбувається без Вейрисового відома. Іноді він дізнається про подію ще до того, як та станеться. У нього всюди є вивідачі. Пташечки — так він їх називає. Одна з його пташечок почула про твій приїзд. На щастя, Вейрис прийшов до мене першого.

— Чому до тебе?

— А чом би й ні? — знизав плечима Пітир.— Я скарбничий і особистий радник короля. Селмі з лордом Ренлі вирушили на північ назустріч Роберту, а лорд Станіс відплив на Драконстон, тож лишалися тільки мейстер Пайсел і я. Вибір був очевидний. Я був другом твоєї сестри Лайси, і Вейрис це знає.

— А Вейрис знає про...

— Лорд Вейрис знає все... окрім мети твого візиту. То чого ти приїхала? — звів він брову.

— Дружині дозволяється скучити за чоловіком, а якщо матері кортить побачити рідних дочок, хто може їй відмовити в цьому праві?

— О,— засміявся Мізинчик,— гарно сказано, міледі, але не сподівайтеся, що я в це повірю. Я знаю тебе надто добре. Нагадай-но мені, яке гасло Таллі?

У Кетлін пересохло горло.

— «Родина, обов’язок, честь»,— натягнуто процитувала вона. Він і справді знав її надто добре.

— Родина, обов’язок, честь,— відлунням повторив він.— А це вимагало від тебе зоставатися у Вічнозимі — там, де залишив тебе правиця короля. Ні, міледі, щось трапилося. Твоя несподівана подорож свідчить про нагальність. Благаю, дозволь допомогти. Старі добрі друзі мають без вагань покладатися одне на одного.

У двері тихо постукали.

— Заходьте,— гукнув Мізинчик.

Через поріг переступив напахчений і напудрений кругловидий товстун, голомозий як яйце. На ньому була гаптована золотими нитками безрукавка, вдягнена згори на простору ризу з пурпурового шовку, і гостроносі капці з м’якого оксамиту.

— Леді Старк,— привітався він, беручи руку Кетлін обома долонями,— яка радість — по стількох роках знову бачити вас!

Долоні в нього були м’які й вологі, а з рота пахло бузком.

— Ваші бідолашні ручки! Ви попеклися, люба леді? Пальці такі делікатні... Наш добрий мейстер Пайсел готує чудову мазь, може, послати по глечичок?

Кетлін забрала руку.

— Дякую, мілорде, але наш мейстер Лувін уже подбав про мене.

Вейрис закивав.

— Чув про вашого сина, мені страшенно прикро. Він такий юний! Боги жорстокі.

— Не можу не погодитися, лорде Вейрисе,— сказала Кетлін. Титул «лорд» уживався щодо нього не більш як знак шани до члена ради: Вейрис був хіба що лордом павутиння й паном нашіптувачів.

Євнух розкинув м’які долоні.

— Сподіваюся, не тільки з цим, люба леді. Я високої думки про вашого чоловіка і нашого нового правицю, а ще я знаю, що ми обидва любимо короля Роберта.

— Так,— змушена була вона погодитися.— Безперечно.

— Ніколи ще не любили так короля, як люблять Роберта,— втулив Мізинчик, лукаво посміхаючись.— Принаймні такі чутки долітають до лорда Вейриса.

— Добра леді,— мовив Вейрис неймовірно турботливо,— у вільних містах є цілителі, які творять дива. Скажіть лише слово — і я пошлю одного з них до нашого любого Брана.

— Мейстер Лувін робить для Брана все, що можливо,— сказала Кетлін. Про Брана вона не говоритиме — не тут і не з цими людьми. Якщо Мізинчику вона довіряла хоч трошки, то Вейрису не вірила зовсім. Її горя вони не побачать.— Лорд Бейліш каже, що це вам я маю завдячувати тим, що мене привели сюди.

— Так-так,— загиготів Вейрис, як мале дівча.— Винен, винен. Сподіваюся, ви пробачити мене, добра леді,— склавши долоні, присів він на крісло.— Ви не проти показати нам кинджал?

Вражена Кетлін недовірливо втупилася в євнуха. Та він точно павук, подумала вона, чаклун, ба й гірше. Він знає те, чого ніхто не може знати, хіба що...

— Що ви зробили з сером Родриком? — вимогливо запитала вона.

Мізинчик розгубився.

— Я почуваюся лицарем, який приїхав на битву без списа. Про який це ви кинджал? І хто такий сер Родрик?

— Сер Родрик Кассель — військовий інструктор Вічнозиму,— пояснив йому Вейрис.— Запевняю вас, леді Старк, з нашим добрим лицарем нічого не сталося. Він і справді по обіді навідувався сюди. Завітав до сера Арона Сантагара у зброярню, і там вони побалакали про такий собі кинджал. На заході сонця вони вийшли з замку й вирушили до тої жахливої діри, де ви зупинилися. Вони й досі там, п’ють у їдальні й чекають на ваше повернення. Сер Родрик страшенно засмутився, що вас немає.

— Звідки ви все це знаєте?

— Пташечки нашептали,— посміхаючись, мовив Вейрис.— Я багато знаю, люба леді. Це входить у мої обов’язки,— здвигнув він плечима.— Але ж кинджал при вас, правда ж?

Витягнувши кинджал з-під плаща, Кетлін кинула його на стіл.

— Ось. Можливо, ваші пташечки нашепчуть, кому він належить.

Вейрис узяв кинджал з перебільшеною обережністю і провів великим пальцем по краю леза. На пальці одразу набрякла крапля крові, і Вейрис, скрикнувши, впустив кинджал назад на стіл.

— Обережно,— мовила до нього Кетлін,— він гострий.

— Немає зброї гострішої за варілійську крицю,— мовив Мізинчик, поки Вейрис, смокчучи палець, дивився на Кетлін з похмурим докором. Мізинчик легко підняв кинджал, пробуючи, як він лягає в руку. Підкинувши в повітрі, зловив другою рукою.— Чудово збалансований. То ви хочете знайти власника, ось причина вашого візиту? Для цього вам не потрібен сер Арон, міледі. Треба було зразу йти до мене.

— І якби я прийшла,— сказала вона,— що ви мені сказали б?

— Я сказав би, що на Королівському Причалі є тільки один такий клинок,— схопив він лезо великим і вказівним пальцем, закинув за плече і тренованим рухом зап’ястя жбурнув через усю кімнату. Кинджал глибоко ввігнався в двері й так і лишився тремтіти там.— І він мій.

— Твій?!

Це було безглуздо. Пітир не приїжджав у Вічнозим.

— Був моїм аж до іменин королевича Джофрі,— озвався Мізинчик, перетинаючи кімнату, щоб