Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Пітер

— Ну ось і все, — промовив він, натиснувши на клавішу.

Його слова затрималися на екрані менше, ніж зазвичай; передача відбулася майже миттєво. Може, свіже повітря сприяло роботі «пострілу», а можливо, це було пов’язано з малою кількістю тексту.

— Справді? — здивувалася Ґрейнджер. — Ви вже закінчили?

— Так, закінчив.

Вона перехилилася через нього й помістила «постріл» назад у свою комірку. Пітер відчув запах свіжого поту крізь її одяг.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер. — Їдьмо.

Решту дороги вони мало розмовляли. Найголовніше вони вже обговорили — або ж погодилися не обговорювати надалі — і ні йому, ні їй не хотілося прощатися на поганій ноті.

Поселення оазян показалося задовго до того, як Пітер із Ґрейнджер дісталися його. Удень воно світилося бурштиново в сонячному промінні. Не зовсім величне видовище, але й не позбавлене певної краси. Із церковною дзвіницею все матиме геть інакший вигляд.

— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? — запитала Ґрейнджер, коли їм зоставалося їхати ще з милю.

— Упевнений.

— Ви можете занедужати.

— Можу. Але не думаю, що помру від цього.

— А якщо вам конче треба буде повернутися на базу?

— Тоді Господь якимось чином влаштує так, що я зможу повернутися.

Кілька секунд вона, наче скибку черствого хліба, пережовувала сказане.

— За графіком наступний візит — для нашого регулярного обміну товарами — буде за п’ять днів, — повідомила вона професійним, по-діловому безпристрасним тоном. — Це п’ять справжніх днів, а не днів, які відраховує ваш годинник. П’ять сонячних циклів. Триста... — вона звірилася з годинником на приладовій панелі, — понад триста шістдесят годин від зараз.

— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.

ЛАСКАВОПРОСИМО[30]

— Овва! — здивувалася Ґрейнджер. — Не думала, що вони на таке здатні.

Жінка зупинила машину й відчинила багажник. Пітер вийшов, дістав свій рюкзак і надів його собі на плечі, лишаючи руки вільними. Він замислився, яким чином йому правильно попрощатися з Ґрейнджер: потиснути руку, ґречно кивнути, недбало помахати рукою чи якось інакше.

Кришталева завіса, що затуляла найближчий дверний отвір, зблиснула, коли разки намистин розсунулися, пропускаючи назовні когось — постать у каптурі, невисоку й урочисту. Пітер не міг сказати, чи це була та сама особа, яку він бачив першого разу. Балахон того оазянина, як він пригадував, був блакитним, тоді як цей був одягнутий у пастельно-жовте вбрання. Щойно оазянин опинився надворі, за ним, розтуливши намистини своїми м’якими рукавичками, вийшов ще один. У цього був балахон блідо-зеленого кольору.

Один за одним оазяни виходили з будинку. Усі вони були в каптурах і рукавичках, усі тендітної статури, всі в однакових черевиках із м’якої шкіри. Усі їхні балахони були однакового крою, однак заледве чи можна було побачити бодай один колір, що повторювався. Рожевий, мальвовий, помаранчевий, жовтий, каштановий, пісочний, бузковий, теракотовий, помаранчево-рожевий, рожево-зеленуватий, оливковий, мідний, жовтаво-зелений, блідо-фіолетовий, помаранчево-коричневий, зеленувато-блакитний...

Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.

Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.

Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.

—

у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.

Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.

— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

ка-а-а-а-а-а-а-а-а-а, о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ай ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...[31]

Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».

Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.

II

На Землі

10

Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого