Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

наказував Крецькому повернутися на баржу.

– Крецький хоче лишитися там, – відзначив Йонас.

– То й добре, хай лишається, – відгукнулася я.

Крецький махав руками, щось доводив, але командир показував йому на баржу.

Мама зітхнула й подивилася вниз. Крецький пішов назад до баржі. Його не відпустили. Він пливе з нами, хоч куди ми прямуємо.

Пасажири радісно закричали й кинулися обійматися – баржа відчалила з Якутська.

Минув тиждень, але бадьорість духу зберігалася. Люди співали на палубі. Хтось грав на акордеоні. У юрбу, розштовхуючи людей, влетів Крецький:

– Ви що, подуріли всі?! Ви так радієте, наче вас в Америку везуть. Недоумки! – крикнув він.

Веселощі стихли, люди перешіптувалися.

– Америка, Америка? – тихо промовляв повторювач.

То куди ж нас везуть? Уже серпень. У міру просування на північ холоднішало – наче був уже жовтень. Ліси понад Леною рідшали.

– Ми перетнули Полярне коло, – оголосив пан із годинником.

– Що? – стривожився Йонас. – Як так? Куди це нас завезли?

– Усе правильно, – сказав повторювач, – Ми пливемо до гирла Лени і там сідаємо на великі пароплави до Америки. Пароплави.

Баржі зупинялися за Полярним колом у Булуні. Ми дивилися, як великі групи людей зганяли з баржі й просто лишали на пустельному березі, а ми відчалювали. І пливли далі.

Наприкінці серпня ми допливли до гирла Лени. Температура впала майже до нуля. Крижані хвилі моря Лаптєвих били в борти баржі, поки вона швартувалася.

– Давай! – закричали охоронці й стали штовхати нас прикладами.

– Вони зараз нас потоплять, – сказав лисий. – Вони нас сюди привезли, щоб утопити й позбутися нас!

– Господи милосердний, ні! – сказала пані Рімене.

Енкаведисти прихилили до борту дошку. Штовхали дітей, щоб ті швидше йшли дошкою, покрикували на них.

– А куди поспішати? – здивувалася мама. – Тут же немає нічого.

Вона мала рацію. На цих берегах не було ані душі, ані кущика, ані дерева – просто гола земля, берег і далі нескінченна вода. Довкола нас були тільки тундра і море Лаптєвих. Різкий вітер кидав пісок у рот, в очі. Я притисла до себе валізу й роззирнулася. Енкаведисти пішли до двох цегляних будівель. Де ми всі тут умістимося? Баржею припливло понад триста людей.

Крецький сперечався з кимось із охорони, повторював, що має повернутися до Якутська. Нас зупинив енкаведист із жирним волоссям і кривими бурими зубами.

– Куди це ви зібралися? – спитав він.

– До будівель, – сказала мама.

– То для охорони, – відрубав він.

– А де ми маємо жити? – спитала мама. – Де село?

Охоронець зробив широкий жест руками:

– Оце і є село. Усе ваше.

Інший енкаведист засміявся.

– Вибачте? – спитала мама.

– Що, не подобається? Думаєш, ти занадто гарна для такого? Фашистська свиня. Свині сплять у багні. Знаєш таке? Але перед тим як будете спати, добудуєте пекарню й зробите рибоконсервний завод.

Він пішов на маму. З-під верхньої губи в нього визирали іржаві зуби.

– Ви ж фашистські свині, так? Гидко й дивитися на вас!

Він плюнув мамі на груди й пішов.

– Ви й на багнюку не заслужили! – крикнув він, озирнувшись.

Нам сказали носити цеглу з баржі. Ми вишикувалися й по черзі спускалися в глибокий трюм баржі, виносячи якомога більше цеглин за раз. Баржі розвантажувати десять годин. Там, крім цегли, було дерево, бочки з гасом, борошно і навіть маленькі рибальські човники – це все для енкаведистів. Руки в мене тремтіли з утоми.

– Ляле каже, що ми не попливемо в Америку, – оголосила Яніна.

– Без жартів. Тобі твій привид ляльки казав, що ми будемо тут? – питав лисий. Він показав на знак, битий негодою.

Трофимовськ. Глибоке Заполярʼя, звідси недалеко й до Північного полюса.

69

Ми збилися докупи й закуталися в теплий одяг, хто який мав. Я з тугою згадувала алтайський табір, халупу Улюшки, Андрюса. Пароплав загув і потяг баржі назад Леною. Чи вони ще людей привезуть?

– Як же звідси татові писати? – питав Йонас.

– Десь тут має бути село, – запевнила його мама.

Я подумала про ту дощечку, що її передала з Черьомхова. Щось із отих речей уже, певне, дійшло до тата.

– То це такий у них план, – промовив лисий, роззираючись. – Оце так Сталін позбудеться нас? Заморозить на смерть. Згодує лисицям…

– Лисицям? – сказала пані Рімене.

Мати Яніни скоса поглянула на лисого.

– Якщо тут є лисиці, то на них можна полювати і їсти! – сказав Йонас.

– Хлопче, ти коли-небудь лисицю ловив? – спитав лисий.

– Ні, але, певне, це можливо, – сказав Йонас.

– Він сказав, що ми їм маємо збудувати завод, – сказала я.

– Не може ж це бути наше місце призначення, – мовила мама. – Певне, нас звідси ще кудись повезуть.

– Не варто бути такою переконаною, Елено, – сказав пан із годинником. – Для Совєтів уже не існує ні Литви, ні Латвії, ні Естонії. Сталін має повністю звільнитися від нас, щоб ніщо не засмічувало йому краєвид.

Сміття. То ось що ми таке для Сталіна?

– Уже майже вересень, – зауважив пан із годинником. – Скоро почнеться полярна ніч.

Майже вересень. А ми мерзнемо. Про полярну ніч ми вчили в школі. За Полярним колом сонце ховається за обрій на 180 днів. Майже півроку темно. У школі я цьому великого значення не надавала. Намалювала, як сонце ховається за обрій. Тепер моє серце провалилося кудись у живіт, його обпекла жовч.

– У нас мало часу, – продовжив чоловік, який накручував годинник. – Я вважаю…

– ПРИПИНІТЬ! Замовкніть! – закричала мати Яніни.

– Що сталося, люба? – спитала мама.

– Тихо… Не привертайте увагу охорони, – сказала пані Рімене.

– Мамусю, що таке? – спитала Яніна. Її мати все кричала.

Ця жінка в дорозі майже й словом не обмовилась, а тепер ми не можемо зробити так, щоб вона замовкла.

– Я так не можу! Я не хочу тут помирати! Я не дам лисицям з’їсти нас!

Раптом вона схопила дочку за горло. Яніна захрипіла.

Мама кинулася до матері Яніни й розтисла їй пальці, звільнивши дитину. Яніна віддихалася й тихо заплакала.

– Вибач, мені так шкода! – закричала її мати. Вона відвернулася й схопила за горло себе, намагаючись вдавитися.

Пані Рімене дала їй ляпаса. Пан Лукас узяв жінку за руки й тримав.

– Ти що? Хочеш убитися – роби це десь на самоті, – сказав їй лисий.

– Це ви винні! – мовила я йому. – Це ви їй про лисиць сказали!

– Ліно, припини, – сказав Йонас.

– Мамо, – схлипнула Яніна.

– Вона тут уже з мертвою лялькою розмови веде. Нам тепер тільки мертвої матері бракувало! – сказав лисий.

– Мамо! – кричала Яніна.

– Усе буде добре, – казала мама, гладячи її матір по брудному волоссю. – У нас усе буде гаразд. Тільки не треба втрачати самовладання. Усе