Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Тоді я думав, що за кілька днів виїду й ніколи тебе вже не побачу.

– А тепер?

– Тепер я жертвую кількома годинами, бо хочу тебе затримати так довго, як тільки зможу.

– Практично! – роздратовано зауважила вона. – Добраніч, Клерфе.

Він уважно поглянув на неї, потім сказав портьє:

– Прошу принести нагору пляшку білого. – Клерфе взяв Ліліан під руку. – Ходімо! Я проведу тебе.

Вона похитала головою і вивільнилася.

– Знаєш, з ким востаннє я мала таку суперечку? З Борісом. Але в нього це виходило краще. Ти правий, Клерфе. Буде просто чудово, якщо й ти раніше ляжеш спати. Тобі треба відпочити перед перегонами.

Тепер уже він роздратовано видивився на неї. Повернувся портьє з пляшкою і двома келихами.

– Ми не хочемо вже вина, – сказав Клерфе.

– Я хочу.

Ліліан узяла від офіціанта пляшку, сховала її під пахву й забрала келих.

– Добраніч, Клерфе. Нехай нам сьогодні не сниться, що ми падаємо в діру, яка не має дна. Краще хай тобі насниться Тулуза!

Вона помахала йому келихом і рушила нагору. Клерфе стояв, поки вона не зникла з очей.

– Коньяк, пане? – запитав портьє. – Може, подвійний?

– Для вас! – відказав Клерфе й тицьнув йому в руку кілька банкнот.

Клерфе ішов уздовж набережної Ґранде до ресторану «Ля Періґор». За освітленими вікнами бачив самотню пару, що їла трюфелі, запечені в попелі, фірмову страву закладу. Якесь літнє подружжя саме розплачувалося, пара молодих коханців палко обманювала одне одного. Клерфе перейшов на другий бік вулиці й рушив уздовж зачинених яток книгарів. «Боріс, – думав роздратовано. – Цього тільки бракувало!» Вітер приніс запах Сени. У дихаючій темряві чорніло кілька барок. З однієї з них долинали зойки гармонії.

Вікна в покої Ліліан були освітлені, але зашторені. Клерфе бачив її колихливу тінь на тлі вікон. І хоч вікна були відчинені, вона з них не визирала. Клерфе знав, що повівся недобре, але нічим уже не міг зарадити. Він справді сказав те, що думав. Ліліан виглядала втомленою, її обличчя в ресторані враз змарніло. Невже турбота про когось – це злочин? Цікаво, що вона тепер робить. Пакується? Раптом він усвідомив собі, що вона знає, що він іще не від’їхав – адже не чула «Джузеппе». Швидко перетнув вулицю і ускочив до авта. Запустив двигун, додав навмисне більше газу і блискавично рушив із місця у бік площі Згоди.

Ліліан поставила обережно пляшку на підлозі біля ліжка. Почула даленіючий відголос «Джузеппе». Відшукала у валізі дощовик і вбрала його. То була дивна комбінація з елегантною сукнею, але Ліліан не мала бажання перевдягатися, сукня була все ж більш менш прикрита плащем. Ліліан вирішила не лягати в ліжко. Вона й так уже пролежала в санаторії більш ніж досить. Зійшла сходами вниз. Підбіг нічний портьє.

– Таксі, мадам?

– Ні, не треба.

Вийшла на вулицю і без зайвих пригод добралася до бульвару Сен-Мішель. Потім, однак, посипалися пропозиції – білі, брунатні, чорні й жовті. Здавалося, наче вона влізла в якесь багно і з усіх боків її обліпила мошва. За кілька хвилин вона отримала пошепки короткий, але інтенсивний курс найпримітивнішої еротики, в порівнянні з якою двоє вуличних собак здавалися ідеальною парою коханців.

Трохи очманіла, сіла вона за один зі столиків перед кав’ярнею. Повії уважно її обстежили, то був їхній район, і вони були готові захищатися від будь-якої конкуренції зубами й нігтями.

Столик негайно став центром загальної уваги, порядні жінки не сиділи самі о такій порі в таких кав’ярнях. Навіть американки.

Ліліан отримала нові пропозиції: перша була пов’язана з купівлею порнофоток, друга – з охороною, третя – з автоекскурсією. Крім того їй було запропоновано дешеві коштовності, молодих негрів, молодих тер’єрів і кількох лесбіянок. Не втрачаючи витримки, Ліліан дала офіціантові чайові наперед. Той глянув на гроші й негайно подбав про те, щоб її нарешті залишили у спокої. Таким чином врешті могла випити келих перно й роззирнутися.

Блідий бородань за сусіднім столиком почав малювати її портрет, якийсь торговець спробував продати їй блідо-зелений молитовний килимок, але його прогнав офіціант, трохи згодом до столика Ліліан підійшов хлопець і представився як бідний поет. Ліліан уже зрозуміла, що залишатися тут самій неможливо, спокою все одно не буде, тому запросила поета на келих вина. Але той попросив, щоб замість вина Ліліан пригостила його канапкою. Вона замовила йому ростбіф.

Поет називався Жерар. Перекусивши, він прочитав їй два вірші, два інші виголосив по пам’яті. То були елегії про смерть, вмирання, проминання і безглуздість існування. Ліліан повеселішала. Поет був худорлявий, але мав казковий апетит. Вона поцікавилася, чи впорається він зі ще одним ростбіфом. Жерар заявив, що для нього це забавка і що Ліліан розуміється на поезії, але чи не вважає вона, що людське життя безрадісне? Навіщо жити? Жерар з’їв ще два ростбіфи, і його вірші стали ще сумнішими. Тепер він почав обсмоктувати проблему самогубства. Що стосується його, то він готовий у будь-який момент накласти на себе руки – зрозуміло, не сьогодні, після такої щедрої вечері, а завтра. Ліліан розвеселилася ще більше. Незважаючи на худизну, вигляд у Жерара був цілком здоровий, він проживе ще років п’ятдесят.

Клерфе посидів трохи в барі готелю «Ріц». Потім вирішив зателефонувати Ліліан. Відповів портьє.

– Мадам нема в готелі, – сказав він, упізнавши Клерфе з голосу.

– А де вона?

– Вийшла. Півгодини тому.

Клерфе вирахував, що за такий короткий час вона б не встигла спакуватися.

– Забрала свої валізи? – запитав він про всякий випадок.

– Ні, пане. Мала на собі дощовик.

– Добре, дякую.

Дощовик. «Вона на все здатна, може піти на вокзал зовсім без нічого та поїхати назад до свого Боріса Волкова, який куди кращий за мене».

Побіг до авта. Треба було залишитися в неї. Що з ним робиться? Яким невиправним стає закоханий! Як швидко спадає з нього самовпевненість! І яким самотнім він собі здається, увесь його хвалений досвід раптом розсіюється, як дим, і він почувається таким невпевненим. Ні, він не повинен її втратити! Попросив портьє, щоб ще раз йому описав, в якому напрямку пішла Ліліан.

– Не до Сени, пане, – сказав хлопець заспокійливим тоном. – Праворуч. Може, хотіла собі ще трохи погуляти й незабаром повернеться.

Клерфе їхав повільно бульваром Сен-Мішель. Ліліан почула «Джузеппе» і відразу ж його побачила.

– А смерть? – запитала вона Жерара, перед яким стояла тепер тарілка з сирами. – Якщо смерть ще безнадійніша, ніж життя?

– Хто нам скаже, – відповів Жерар, жвакуляючи з апатією, – невже життя є карою, яку ми мусимо терпіти за якийсь