Читати книгу - "1984"

цілком природно було припустити, що вони розвиватимуться й надалі. Цього не сталося — почасти через зубожіння, спричинене низкою тривалих війн та революцій, а почасти тому, що науковий і технічний поступ залежав від емпіричної спрямованості думки, яка не змогла вижити у жорстко регламентованому суспільстві. Загалом сучасний світ набагато примітивніший, аніж п’ятдесят років тому. Звичайно, деякі відсталі галузі розвинулися, також вдосконалилися технології, передусім пов’язані з війною та з поліційним стеженням, але водночас переважно припинилися наукові відкриття і винаходи, а руїна, спричинена атомною війною у п’ятдесятих роках, так і не була повністю подолана. Разом з тим нікуди не поділися небезпеки, пов’язані з розвитком машин. Відтоді, коли вперше з’явилася машина, для всіх розумних людей стало очевидним, що зникла потреба у грубій праці людей, а отже, певною мірою зникала й причина їхньої нерівності. Якби машини використовувалися лише для цього, то вже через кілька поколінь можна було позбутися голоду, непосильної праці, бруду, неграмотности та хвороб. Але завдяки машинам, навіть якщо вони й не використовувалися виключно з такою метою, а просто виробляли блага, які іноді неможливо було розподілити, у кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого сторіч, за приблизно п’ятдесят років значно зріс рівень життя пересічної людини.

Але також очевидно, що загальне підвищення рівня матеріального добробуту загрожувало зруйнуванням — і почасти воно таки відбулося — ієрархічного суспільства. У світі, де кожен працював би лише кілька годин на добу, мав достатньо їжі, жив у будинку з ванною та холодильником і мав автомобіль чи навіть літак, зникла б найочевидніша і, мабуть, найважливіша форма нерівності. Якби це сталося, заможність уже не змогла б спричинитися до нерівності між людьми. Звичайно, можна уявити суспільство, в якому багатство, в розумінні персональних володінь і персональної розкоші, розподілялося б порівну, тоді як влада залишалася б у руках невеличкої привілейованої касти. Але на практиці таке суспільство не могло б тривалий час залишатися стабільним. Бо якби всі, хто хотів, мали вдосталь вільного часу і, водночас, почувалися у безпеці, безліч людей, за нормальних умов придушених убогістю, здобули б освіту і навчилися самостійно мислити, а коли б вони це зробили, то раніше або пізніше зрозуміли б, що привілейована меншість не має жодних переваг, і змели б її геть. Лише спираючись на бідність та невігластво, ієрархічне суспільство здатне існувати тривалий час. Повернення до сільськогосподарського минулого, як закликали деякі мислителі на початку двадцятого сторіччя, також практично не розв’язувало проблеми. Це б спричинило конфлікт із потягом до механізації, який у всьому світі заледве не став інстинктивним, а кожна країна, яка залишилася б індустріально відсталою, була б безпорадною у військовому сенсі і приречена на пряму чи опосередковану рабську залежність від своїх розвиненіших сусідів.

Також не вирішував проблеми й інший шлях, як то обмеження виробництва товарів і навмисне утримування людських мас в убогості. Значною мірою це відбувалося протягом останньої фази капіталізму, приблизно між 1920 і 1940 роками. Економіку багатьох країн було піддано стагнації, припинили обробляти землі, обладнання не оновлювали, значну частину населення позбавили можливості працювати і за допомогою соціальних подачок тримали їх у напівголодному стані. Але такі кроки занадто послаблювали військовий потенціал, і, враховуючи, що спричинена такими заходами бідність не була конче необхідною, це призвело до неминучого утворення опозиції. Проблема полягала у тому, щоб, розкручуючи маховик виробництва, водночас не збільшувати у світі кількості реальних благ. Потрібно виробляти товари, але не потрібно їх розподіляти. Досягти цього на практиці можна було лише за допомогою ведення безперервної війни.

Сутнісним виявом війни є руйнування — не лише людських життів, а й продуктів людської праці. Війна — це спосіб трощити, розпорошувати у стратосфері або топити в океанських глибинах ті матеріали, які інакше можна було б використати для поліпшення життя людей, які, врешті-решт, могли б стати занадто розумними. Навіть без знищення зброї, її виробництво залишається зручним способом утримувати робочу силу від виготовлення споживчих товарів. Наприклад, будівництво плавучої фортеці потребує робочих ресурсів, які могли б бути використані для створення сотні вантажних кораблів. Урешті-решт, її здають на брухт, хоча вона не принесла нікому жодної матеріальної вигоди, і зусиллями безлічі робітників будують нову плавучу фортецю. Загалом, військові витрати завжди плануються так, щоб вони поглинали будь-який надлишок робочої сили, яка може утворитися після того, як будуть задоволені найнагальніші потреби населення. На практиці потреби населення завжди недооцінюються, внаслідок чого виникає хронічна нестача предметів першої необхідності, але такий стан речей вважається перевагою. Утримування на межі бідності навіть привілейованих верств суспільства є свідомою політикою, бо загальна бідність збільшує важливість невеличких привілеїв, а отже, й посилює різницю між соціальними групами. За стандартами початку двадцятого сторіччя, навіть члени Внутрішньої Партії ведуть аскетичне й важке життя. Проте ті дозволені їм незначні привілеї — просторе, добре сплановане помешкання, краще пошитий одяг, вища якість їжі, напоїв і тютюну, двоє або троє служників, приватний автомобіль чи вертоліт — поміщають їх в інший світ, відмежований від світу членів Зовнішньої Партії, а члени Зовнішньої Партії мають схожу перевагу супроти найнижчих прошарків, яких ми називаємо «пролами». Створюється соціальна атмосфера міста в облозі, де володіння шматком конини утворює різницю між заможністю і бідністю. І водночас завдяки усвідомленню існування в умовах війни, а отже, усвідомлення небезпеки, передача всієї повноти влади невеличкій касті видається необхідною умовою виживання.

Стає зрозуміло, що війна не лише забезпечує необхідне руйнування, а й, водночас, підтримує потрібний психологічний клімат. Загалом, було б дуже просто витрачати світову додаткову робочу силу на будівництво храмів і пірамід, на копання ям і закидання їх землею, або навіть на виробництво купи товарів, які потім можна просто спалити. Але для ієрархічного суспільства це забезпечить лише економічну основу, без її емоційної складової. Тут вже йдеться не про мораль народних мас, якою можна нехтувати, допоки вони зайняті працею, а про мораль самої Партії. Навіть від найскромнішого члена Партії чекають, що він буде компетентним, працелюбним і у певному сенсі розумним, але також необхідно, щоб він був довірливим і тупим фанатиком, головними емоціями якого будуть страх, ненависть, підлабузництво і несамовите захоплення. Інакше кажучи, необхідно, щоб його душевний стан відповідав стану війни. І не має значення, чи відбувається насправді війна, а оскільки остаточна перемога неможлива, то також байдуже, чого в ній більше — перемог чи поразок. Усе, що потрібно — це існування самої війни. Інформаторство, якого вимагає Партія від своїх членів і яке легше досягається в атмосфері війни, тепер стало майже всеохопним, але воно найпомітніше серед найвисокопоставленіших