Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

лютого знову вдарила відлига. Попливли, покосилися барикади. Осіли і зробилися сумними. Стирчали занозами грубо стругані соснові дошки зі шматками металевих парканів, обплутаних колючим дротом.

Біля готелю «Дніпро» з’явилися справжні протитанкові «їжаки», перевернуті автомобілі, бетонні блоки. Ну, і покришки, що, навалені грудами, служили фронтирами усіх революційних споруд. У разі чого – їх швидко можна запалити коктейлями Молотова, які змінили назву на коктейлі Грушевського (ними самооборонівці вправно лупили об асфальт, викликаючи бога революції).

Повсталий люд пильнував щонайменше дванадцять блокпостів, що оточували периметр Майдану. Основна лінія доставки продовольства, медикаментів, бензину, питної води пролягала Хрещатиком, де біля ЦУМу височіла барикада, з якої офіційно починалася бунтівна територія. Вона цілодобово працювала на «в’їзд» і «виїзд». Відразу за нею починався довгий ряд наметів та інших революційних споруд, серед них – і наш Барбакан. Вхід на Прорізну теж перегороджувала барикада, її ми пильнували гуртом. На мапі антитерористичної операції Барбакан було позначено цифрою 93, і він знаходився у зоні обстрілу трьох снайперів. В ніч з 18 на 19 лютого барбаканівці відбили три атаки «тітушок», але до цих подій ще треба було дожити.

П’ять основних барикад оточували серце Майдану, де стояла сцена. Одна – простяглася від Поштамту до протилежного боку Хрещатика, друга – через саму площу від будинку Профспілок і до Поштамту, третя перегороджувала Хрещатик від Будинку профспілок до приміщення Сбербанку Росії, четверта – на Інститутській під пішохідним мостом (її називали «Першою») і п’ята – на Городецького. Ще була барикада на Лютеранській, на Трьохсвятительській трохи вище Українського дому, вже згадана барикада біля готелю «Дніпро» і ще дві барикади на Грушевського: внутрішня, складена переважно з бруківки, дощок, поплющених металевих діжок, шматків паркану, побитих автомобілів, і зовнішня (основна) – висотою до п’яти метрів, змурована з мішків зі снігом та піском, підперта дерев’яними балками та скріплена різним дивним начинням: телефонними будками, виламаними дверними косяками, вуличними стовпами, шматками ларків, спиляними деревами, дерев’яними ящиками.

На ній теж цілодобово пильнували хлопці з «Правого сектора» і Самооборони. Ротації здійснювалися чи не щогодини під загальні оплески вуличних гультяїв, співчуваючих туристів і місцевих мешканців та вигуки «Слава Україні! Героям Слава!». У химерних обладунках, радянських військових касках, мотоциклетних та гірськолижних шоломах, саморобному захисті, скраяному зі шматків карематів, а то й у справжніх бронежилетах чи лицарських іспанських кірасах, виготовлених реконструкторами, чи тевтонських шоломах із хрестовидними прорізями для дихання й очей – хлопці неквапним бігом у кількості від двадцяти до сорока чоловік рушали від Будинку профспілок чи Українського дому, аби змінити своїх побратимів.

У руках мали бейсбольні бити, дерев’яні кийки, дрючки із вбитими цвяхами, траплялися і справжні металеві моргенштерни, зварені з арматури бойові «ментойоби», залізні ломаки, мечі й навіть заточені титанові лопати на довгих цівках, добре вигострені сокири, звичайні селянські коси і вила. Щити теж були різні: від справжніх трофейних дюралевих ментовських аж до маленьких, оббитих залізом лицарських щитів із хрестами, точних копій 10–14 століть. Інколи, але це вже вважалося екзотикою, з’являлися лучники чи арбалетники, які з-за барикад запускали у бік беркутні прив’язані до стріл петарди чи салютні установки.

Постала на вулицях Києва справжня Запорозька Січ, справжнє середньовіччя. Прямо посеред Майдану курилися ароматом великі казани з кулішем, ходили-красувалися серед натовпу «ряджені»: козаки-характерники, а то й просто адепти козацької старовини, що ніби зійшли зі сторінок історичних томів Яворницького. Довговусі, з голеними потилицями, сивими чубами та жовтими від куріння люльок зубами, реготали голосно, перекидаючись жартами зі здоровими тітками, які дерев’яними качалками розміром із добре весло мішали в казанах ароматні борщі: «Януковоща на палю, Пшонку у казан, головою в діжку Раю (Богатирьову), а Азарова в кайдан».

Народна творчість буяла повноцвітно. Сотні, тисячі фотожаб, примітивних і абсолютно професійних колажів, графіті на стінах, гасла на наметах і прапорах. Народний університет Майдану, де читають відкриті лекції світові зірки політології, історії, культури. Піаніно під Київською мерією. Виставки фотографій, карикатур, справжні мистецькі виставки, перформанси, інсталяції, серед яких основною була «йолка», завішана банерами і плакатами.

І все це курилося, юрмилося, боролося, грало, співало, кохалося, жило і діяло. І не було тут лідерів і не було керманичів. Повсталий народ самоорганізовувався, намічав цілі, діяв і втілював їх у життя. І не було у світі сили, аби збороти той народ. Бо ніхто у світі не розумів, що коїться.

«Це все робиться на гроші американського Госдепу!» – істерично голосили штатні московські пропагандисти на російських каналах. А в Держдепі тим часом питали у спеціалістів зі Східної Європи: «Поясніть, хто там керує? З ким домовлятися? Що там взагалі відбувається?» В адміністрації президента був тотальний хаос і розгардіяш. Уся співпраця з так званою опозицією, усі домовленості і плани розбивалися і летіли під три чорти, коли опозиційні лідери виходили до народу. Їх засвистували, їм не вірили, їх гнали у шию. «Це перетворюється на якийсь некерований процес, і ми нічого не можемо вдіяти…» – розводили вони руками в кулуарах Верховної Ради, а на телевізійні камери і перед закордонними посланцями браво звітували: «Все нормально, ми тримаємо ситуацію під контролем».

Насправді ж у ті дні уся світова геополітика вершилася у Будинку профспілок, де на п’ятому поверсі розміщувався штаб «Правого сектора», а на інших поверхах – штаби та теплі казарми бійців Самооборони.

– А чи не дати нам там польовий концерт? – запитав я у свого друга Ореста.

Було це якраз шостого лютого, коли у Будинку профспілок стався вибух. Провокатор передав хлопцям коробку з ліками. При її відкритті спрацював вибуховий пристрій.

Наступного дня, десь близько п’ятої вечора, ми вже сидимо в кабінеті у Дмитра Яроша. Обстановка спартанська. Звичайний радянський кабінет із рудою шафою, письмовим столом, чайником, церковним календарем та плакатом Оксани Білозір, залишеним у спадок від колишніх хазяїв. Трохи дивує величезний букет червоних троянд у вазі на столі. На вішалці каски, під нею – два бронежилети. Він у чорному військовому светрі стоїть біля розчахнутого вікна і курить, випускаючи дим на вулицю.

– Вибачайте, – каже, – зазвичай я не палю і хлопцям не раджу, але ситуація дуже напружена. Звідусіль тільки і надходить інформація про наближення основного штурму.

– Ви думаєте, будуть штурмувати?

– Зараз ведуться консультації з ФСБ і розробляється план. Нам це відомо з достовірних джерел.

– І що робити?

– Готуватися до відбиття атаки. Доки ми згуртовані й організовані, доки ми єдині, у нас є можливість дати відсіч. Як тільки розслабимося і здамо позиції, нас усіх перехапають поодинці, і тоді каюк. Народ уже не підніметься. Тільки повна мобілізація. Це наш історичний