Читати книгу - "Діва Млинища"

— Звідки він був? З якого міста, якої місцевості?

— Ни спитала, — простогнала мама з мукою в голосі. — Десь із Восточної. Майже по-нашому гувурив.

Хтозна, до чого б могло привести це її розпитування. Це існування двох Лід, гра, що переставала бути грою, яка — Ліда це відчувала — приносить дедалі менше задоволення, натомість виснажує мозок.

Гра переросла в поєдинок — жорстокий поєдинок дужого чоловіка і малої худющої дівчинки, поєдинок, про який знали обоє, але знали кожен своє. Матвій те, що переміг ненависну йому істоту, її прагнення до «панськості». Ліда, що потаємно переграє того, хто звався її батьком, але таким не був.

Цей поєдинок мусив чимось закінчитися.

Чимось явним, що й сталося.

Вибух пролунав, коли вона закінчила сьомий клас. У Загорянах була семирічна школа, й раніше Ліда не раз із жахом думала, що буде, коли закінчить навчання. Їй хотілося вчитися далі. Але що діяти? Втекти з дому? Збунтуватися, і будь що буде…

Раптом вона довідалася, що школа стала восьмирічною, а далі, через кілька років, перетвориться на середню, тобто тре буде вчитися десять, а може, й одинадцять класів.

Та її радість і надію вбив батько.

— Хватить з тибе тої засраної учоби. Будиш мині на фермі помагати, поки п’ятнайціть літ ни виповниться. А тоді телятницею оформлять, я взнавав.

— Може, я поступлю в профтехучилище?

Ліда вимовила це покірно-тихо, стримуючи кипіння, що наростало в грудях.

— Я тобі дам «училище». Ти…

Батько видав порцію лайки. А потім сказав, що як буде їй шістнадцять, то вийде замуж. Житиме, як люди, по- сільському, без всяких витребеньок.

— Заміж? Колись вийду…

— Коли я скажу, — батько. — І за кого. Я вже тобі вибрав.

— І кого ж…

— Ни твоє діло. Хотя б і Федька Босого. Якраз для тибе.

— Ви жартуєте, тату.

— Поварнякай мині.

Федько Босий був відомий на кутку п’яничка років сорока, вже колись мав жінку, яку, казали, побоями довів до смерти, за що відсидів п’ять років.

Ось яку долю готував їй батько. Не її батько.

«Не буде так, — вирішила Ліда. — Я або втечу, або… Або вб’ю його. Каменем чи… ломакою. Нехай мене тоді відправляють у колонію для неповнолітніх».

Вибух стався наприкінці літа. Ліда пішла до центру села по хліб. Вже майже на підході до крамниці побачила, як з бокової вулиці вийшла жінка. Її класна керівничка Орися Михайлівна. Колишня класна, бо ж Ліда сказала, як велів батько, нерідний батько, неодмінно додавала тепер Ліда, коли його згадувала, що вона далі не вчитиметься, не ходитиме до школи. Орися Михайлівна тільки й вимовила: «Ну, що ж, це твій вибір». Певно, не вельми й шкодувала (або й зовсім), що втрачає ученицю, котра ніколи не хапала зірок з неба, не була активісткою, і взагалі наче невиразною сірою плямою.

Сама не знаючи, чого так чинить, Ліда не звернула до магазину, а пішла крізь шкільний сад за Орисею Михайлівною. Щось наче повело її за вчителькою. Вже на підході до школи вона відчула запах свіжої фарби (у школі щойно закінчили ремонт) і в неї защеміло серце. Потім голосно забухкало. Орися Михайлівна пішла до вчительської, а Ліда зайшла до шкільного коридору. Запах фарби забивав подих. У Ліди запаморочилася голова.

«Я зараз помру», — подумала вона.

Ось і її клас. Колишній клас. Заглянути? Вона відчинила двері, побачила рядок свіжопофарбованих парт. Чисту-чисту дошку. Шкода, що немає крейди, а то б вона написала… Написала одне-єдине слово «Прощайте!». Хай би потім ламали голову, хто це зробив.

Ліда поквапно вибігла з класу. Серце калатало ще шаленіше. Притулилася до дверей і відчула, що вони ще не зовсім висохли.

Нехай.

Тепер їй усе байдуже. Їй чужий цей світ, ця школа, яка не для неї.

«Ні, — раптом подумала Ліда. — Ні. Сьогодні. Або ніколи».

— Ні, — вимовила вона уголос.

Мов у гарячці, вона зайшла до вчительського кабінету. Там сиділи Орися Михайлівна і хімічка Ніна Борисівна, про щось розмовляли.

Ліда привіталася. Спинилася. Уся дрижала.

— Чого тобі, Терещук? — спитала Ніна Борисівна.

— Я до Орисі Михайлівни…

І після короткої паузи:

— Орисе Михайлівно, можна я вам почитаю вірша?

Її колишня класна керівничка подивилася здивовано і трохи злякано. Ця дівчинка завжди була неадекватною, це вона підсвідомо відчувала.

— Навіщо ти хочеш прочитати вірша? — запитала Ніна Борисівна. — Ти, здається, вже не ходитимеш до школи…

— Хочу, — Ліда. — Мені дуже треба. Дозвольте.

— Гаразд, читай, — дозволила Орися Михайлівна.

Ліда хотіла розпочати з вірша Тичини «А я у гай ходила», потім перейти до чогось серйознішого. Та враз передумала і почала:

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду — і, може, більше не прийду.

«Але ж цього вірша не вивчали в сьомому класі, його, здається, взагалі не вивчають у школі. Хіба в якому десятому класі», — подумала Орися Михайлівна.

Хотіла це сказати. Але промовчала.

Ліда читала вірша за віршем — і ті, що вчили в школі, й ті, що не вчили. Потім почала розказувати про письменників, читати прозові уривки. Слова лилися з неї потоком.

— Навіщо ти нам це читаєш? — першою не витримала Ніна Борисівна.

— А хочете, я вам розповім із хімії? — Ліда дивилася задерикувато і трохи глузливо. — Наприклад, як проходить якась хімічна реакція. Або краще розповім про неорганічну хімію. А хочете, про колоїдну?

— Що?

У Ніни Борисівни очі полізли на лоба:

— Звідки ти це знаєш? Колоїдна хімія!

— З книжок, які є в нашій бібліотеці. І в сільській. Потім я розповім вам дещо з географії, історії. Ой, а в сьомому класі ми почали вивчати алгебру. Шкода, що тут нема дошки. Я б написала вам ті алгебраїчні формули, які ми вивчали. Ні, ліпше почну з економічної характеристики зарубіжних країн.

Вона знову обрушила на голови бідних ошелешених педагогинь цілий потік інформації.

До вчительської заглянув ще один вчитель.

— О, Яків Дмитрович! — зраділа появі історика Ліда. — Заходьте, не бійтеся. Я розповім вам історію Стародавнього світу й середніх віків. Знаєте, коли закінчилася Столітня війна? Коли і де стратили Жанну д’Арк? Ви чули про таке місто — Руан? Про що писав Томазо Кампанелла? Хто такий Френсіс Бекон?

— Що тут відбувається?

Яків Дмитрович був ще ошелешенішим. Ліда почала розповідати про Столітню війну, про страту Жанни д’Арк, потім перейшла до поезії трубадурів, далі до відкриття Америки.

— Гаразд, Лідо, — сказала Орися Михайлівна. — Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш…

— Навіть про складні випадки вживання прикметників і дієприкметників, —