Читати книгу - "Шістка воронів"

широких просторів, хлопець залишився б у прикордонних землях і став фермером, як сподівався його тато. На кораблі не дуже було чим займатися — можна було розглядати схему Льодового Двору, слухати, як бурчить Матаяс, чи докучати Віланові, котрого будь-якої миті можна було побачити заклопотаним. Хлопчисько намагався відтворити можливий механізм воріт у кільцевій стіні.

Його ескізи справляли на Каза враження.

— Ти мислиш, як зломщик, — хвалив він Вілана.

— Я таким не займаюся.

— Маю на увазі, що ти бачиш простір тривимірним.

— Я не злодюжка, — заперечував Вілан.

Каз нагородив його ледь не жалісливим поглядом.

— Ні, ти всього-на-всього флейтист, який сплутався з кепською компанією.

Джаспер присів біля хлопчика.

— Навчися приймати компліменти. Каз не так часто їх роздає.

— Це не комплімент. У мене з ним немає нічого спільного. Я тут зайвий.

— Не дуже переконливо, як на мене.

— І ти теж зайвий.

— Перепрошую, крамарику?

— Для Казового плану стрілець не знадобиться, тож яке твоє завдання, крім того, щоб плутатися під ногами та смикати всіх?

Джаспер здвигнув плечима.

— Каз мені довіряє.

Вілан пхикнув і взяв ручку.

— Певен?

Хлопець ніяково посунувся. Звичайно, він був упевнений щодо цього. Стрілець витратив чимало часу, угадуючи Казові думки. І якщо йому вдалося заслужити дрібку Казової довіри, чи відмовиться він від неї?

Джаспер притиснув великі пальці до револьверів і мовив:

— Коли почнуть літати кулі, ти зрозумієш, що непогано було б мати мене поруч. Ці твої гарненькі картинки не врятують життя.

— Нам потрібні ці мапи. І якщо ти раптом забув, це моя фотобомба допомогла нам утекти з П’ятої гавані.

Джаспер видихнув:

— Геніальна стратегія.

— Але вона спрацювала, чи не так?

— Ти засліпив і наших хлопців разом із Чорними Вістрями.

— Це був зважений ризик.

— Це було «схрести-свої-пальці-і-сподівайся-на-краще». Повір, я знаю різницю між цими двома поняттями.

— Я щось таке й чув.

— Тобто?

— Тобто кожному відомо, що ти не можеш не втручатися в бійку чи не закладатися, не зважаючи на шанси на успіх.

Хлопець покосився на вітрила.

— Якби тобі довелося народитися без жодних привілеїв, ти навчився б хапатися за шанси.

— Я так і народився. — Вілан зупинився й відклав ручку. — Чому ти гадаєш, ніби знаєш про мене все?

— Я знаю до біса багато, крамарику.

— Що ж, тобі пощастило. Бо мені здається, що я ніколи не знатиму достатньо.

— Про що?

— Про що завгодно, — пробурмотів Ван Ек.

Наскільки він міг судити, Джаспер був заінтригований.

— Наприклад? — наполягав стрілець.

— Гаразд, наприклад, ота зброя, — хлопчик показав на Джасперові револьвери. — У них незвичайний запалювальний механізм, правда ж? Якби я міг подивитися на них ближче…

— Навіть не мрій про це.

Вілан стенув плечима.

— А як щодо крижаного рову? — вів він далі, постукуючи по мапі Льодового Двору. — Матаяс казав, що рів не застигає весь, це лише слизький шар криги завтовшки з облатку на холодній воді. Він відкритий для спостереження вартових і абсолютно неприступний.

— А що з ним?

— Звідки береться вся та вода? Двір розташовується на пагорбі, то де ж водоносний горизонт[4] чи акведук, щоб підняти її нагору?

— Хіба це має значення? Там є міст. Нам не доведеться перетинати крижаний рів.

— Але хіба тобі не цікаво?

— О святі, ні. Краще розроби систему, яка допоможе мені перемагати в «Ожині на трьох» або «Мейкеровому колесі». Ось це мені цікаво.

Вілан, не приховуючи розчарування, повернувся до роботи.

Джаспер чомусь теж почувався розчарованим.

* * *

Джаспер перевіряв, як почувається Інеж, щоранку та ще раз щоночі. Думка, що битва в доках могла стати її останньою, шокувала його. Незважаючи на Нінині зусилля, хлопцеві здавалося, що Мара не довго протримається на цьому світі.

Але одного ранку стрілець зайшов і побачив, що Інеж сидить, убрана в бриджі, стьобанку й туніку з каптуром.

Поруч схилилася Ніна, намагаючись запхати ступні сулійської дівчини до її химерних капців із гумовими підошвами.

— Інеж! — скрикнув Джаспер. — Ти не мертва!

Дівчина слабко всміхнулася:

— Не більше за решту.

— Якщо ти ділишся з нами депресивною сулійською мудрістю, то вже напевно почуваєшся краще.

— Не стій там як укопаний, — буркнула Ніна. — Краще допоможи мені натягти ці штуки їй на ноги.

— Якби ви просто залишили мене… — почала Інеж.

— Не нахиляйся, — різко попередила Ніна. — Не стрибай. Не роби різких рухів. Якщо ти не пообіцяєш розслабитися, я вповільню твоє серце й занурю тебе в кому, аж поки не буду впевнена, що ти цілком одужала.

— Ніно Зенік, щойно я знайду, куди ти запхала мої ножі, ми перекинемося кількома словами.

— І перші з них будуть: «Дякую тобі, о чудесна Ніно, що присвятила кожну безсонну мить цієї подорожі порятунку мого жалюгідного життя».

Джаспер гадав, що Інеж засміється, і неабияк здивувався, коли дівчина взяла Нінине обличчя обома долонями й мовила:

— Дякую, що втримала мене в цьому світі, коли доля, схоже, вирішила перетягнути мене до іншого. Я завдячую тобі своїм життям. Я — твоя боржниця.

Ніна зашарілася.

— Я дражнилася, Інеж. — Помовчала. — Думаю, ми вже й так достатньо заборгували.

— Цей борг я щаслива мати.

— Гаразд, гаразд. Коли повернемося до Кеттердама, пригостиш мене вафлями.

Тепер Інеж таки розсміялася, підвела руки й удала, що торгується:

— Десерт за життя? Я не впевнена, що це справедлива ціна.

— Я чекатиму дійсно смачних вафель.

— Я знаю одне місце, — утрутився Джаспер, — у них є той яблучний сироп…

— Тебе не запрошували, — відрубала Ніна. — А тепер підійди й допоможи мені звести її на ноги.

— Я сама можу встати, — буркнула Інеж, злазячи зі столу й зводячись на ноги.

— Насмішила.

Зітхнувши, дівчина вхопилася за простягнену Джасперову руку, і вони разом рушили з каюти на горішню палубу. Ніна йшла назирці.

— Це дурня, — сказала Інеж. — Зі мною все гаразд.

— З тобою так, — відповів хлопець, — але я щомиті можу перекинутися, тож пантруй краще.

Коли вони вийшли на палубу, Інеж стисла Джасперову руку, щоб він зупинився. Дівчина відкинула голову назад і глибоко вдихнула. Навколо був кам’янисто-сірий день, море здавалося суворим сланцем, помережаним білими баранцями. Буревій напинав вітрила, несучи невеликий човен між хвилями.

— Як приємно змерзнути таким чином, — пробурмотіла Інеж.

— Таким чином?

— Вітер у волоссі, солоні бризки на шкірі. Ця прохолода каже, що я ще жива.

— Можеш двічі обійти палубу, — дозволила Ніна. — А потім повертайся до ліжка. — Вона рушила в бік корми, щоб приєднатися до Вілана. Джаспер помітив, що дівчина обрала найвіддаленіше від Матаяса місце на кораблі.

— Вони весь час так поводяться? — поцікавилася Інеж, переводячи погляд із Ніни на фієрданця.

Джаспер кивнув.

— Здається, ніби спостерігаю за двома рисями,