Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Його мало грець не побив. Мікаел Блумквіст несподівано з’явився на всіх сайтах, і це було вкрай неприємно. Не тільки тому, що Уве так радо відзначав, що молоде покоління навряд чи знає, хто такий Блумквіст. До всього іншого він ненавидів логіку ЗМІ, що обертали на зірок усіх: журналістів, артистів і ще казна-кого, — коли ті просто вскакували в халепу. Йому куди миліше було б прочитати, що Блумквіст покидає свій журнал. Якщо тільки Уве й «Сернер медія» не вирішать інакше.

Але найголовніше — чому саме Франс Балдер? Чому саме його вбили при очах Мікаела Блумквіста? Та це ж типово! І так дратує. Хоча ці бездарні журналісти ще не розібрались у всій ситуації, Левін знав, що Балдер — велика постать. Нещодавно газета «Даґенс афферслів», що належала «Сернерові», у спеціальному додатку, присвяченому шведській науці, навіть призначила йому ціну — чотири мільярди крон. Як вони дійшли такої цифри, відомо самому Богові. Немає сумнівів, що Балдер був зірка. Ба більше, він поводився, як Ґрета Ґарбо: ніколи не давав інтерв’ю, — і це зробило його ще популярнішим.

Скільки запитів дістав Балдер лише від журналістів «Сернеру»! І стільки ж разів він відмовлявся або й просто не відповідав. Багато хто з Левінових колег уважав, що Балдер знає приголомшливі історії. Через це Уве не міг змиритися з тим, що, як повідомляли газети, Балдер захотів поговорити саме з Блумквістом, та ще й посеред ночі. Невже Блумквіст і справді добув сенсаційний матеріал? Це була б катастрофа. Ще раз майже з маніакальною нав’язливістю Уве зайшов на сайт газети «Афтонбладет» і наткнувся на заголовок:

ЩО ВІДОМИЙ ШВЕДСЬКИЙ НАУКОВЕЦЬ ХОТІВ СКАЗАТИ МІКАЕЛОВІ БЛУМКВІСТУ?

Таємничий дзвінок перед самісіньким убивством

Стаття була проілюстрована фотографією Мікаела Блумквіста на два стовпчики, де той зовсім не видавався товстим. Виродки-редактори вибрали якнайвдалішу фотографію, і це розлютило Уве ще більше. «Я мушу щось зробити з цим», — думав він. Але що? Як він може зупинити Мікаела, не втручаючись, наче колишній східнонімецький цензор, і не нашкодивши ще більше? Він знову глянув на Риддарф’єрден, і його пройняла ідея. «Вільям Борґ, — згадав Уве. — Ворог мого ворога може стати моїм найкращий другом».

— Санно, — крикнув він до своєї молодої секретарки.

— Що, Уве?

— Замов для мене й Вільяма Борґа обіду ресторані «Стурегоф». Негайно. Коли він відмовлятиметься, скажи, що це дуже важливо. Він може навіть сподіватися на прибавку до зарплати, — сказав Уве й подумав: «Чому б ні? Якщо він погодиться допомогти мені в цій веремії, то буде справедливо, щоб і він дістав з цього зиск».

Ганна Балдер стояла у вітальні на Торсґатані й у розпачі дивилася на Авґуста, що знову дістав папір і кольорові палички крейди. Жінці сказали, що вона мусить перешкоджати синові, а їй це не подобалося. Не те щоб вона ставила під сумнів поради досвідченого психолога, однак і цілковитої впевненості вона не мала. Авґуст бачив, як убили його батька, і якщо йому хочеться малювати, то чому його треба спиняти? Хоч йому від цього, здається, справді робилося зле.

Тільки-но він починав малювати, його брали дрижаки, а очі сяяли інтенсивним, стражденним світлом. Шахові клітини, які множились і ділились у дзеркалах, видавалися дивним сюжетом, зважаючи на те, що сталося. Але що вона, власне кажучи, знає? Може, тут так само, як з його серією чисел. Хоч Ганна в цьому нічого не розбирає, та для сина воно має, певно, якесь значення, і, хтозна, може, шахові клітини — спроба змиритися з усіма цими страшними подіями. Чи не варто їй начхати на заборону? Вона десь читала, що мати мусить покладатися на свою інтуїцію. Внутрішнє чуття часто-густо виявляється кращим знаряддям, ніж будь-які психологічні теорії. І вона вирішила дозволити Авґустові малювати.

Та раптом спина хлопчика напружилась, наче нап’ятий лук, і Ганна ще раз подумала про слова психолога. Вона невпевнено ступила вперед, подивилась на аркуш паперу й здригнулася від неприємного відчуття. Щоправда, спочатку не могла зрозуміти чому.

Ті самі візерунки квадратів, що відбивалися в навколишніх дзеркалах, до того ж надзвичайно майстерно змальовані. Одначе там було ще щось — якась тінь, що виросла з клітин, скидаючись на демона чи примару, і це до смерті налякало Ганну. Вона згадала фільми про біснуватих дітей і, вихопивши в сина малюнок, зім’яла його, до пуття не тямлячи навіщо. Відтак вона заплющила очі, чекаючи знову на несамовитий хрипкий крик.

Проте вона не почула ніякого плачу — тільки бурчання, чимось схоже на слова. Та ні, цього не може бути! Адже хлопчик не розмовляє… Ганна приготувалася до різкого спалаху гніву, коли Авґуст кидатиметься взад і вперед по підлозі вітальні. Але нападу теж не було. Натомість Авґуст спокійно й цілеспрямовано схопив новий аркуш паперу й почав знову малювати ті самі шахові клітини. І тоді Ганна, не бачачи іншої ради, перенесла сина до кімнати. Згодом вона описуватиме це як справжній жах.

Авґуст штовхався, кричав і випручувався. Ганні насилу вдалося втримати хлопчика. Вона довго лежала з ним у ліжку, міцно обхопивши його руками, теж ладна битися в істериці. На мить вона подумала, чи не розбудити Лассе й не попросити його дати Авґустові заспокійливі таблетки, та потім відкинула цю ідею. Лассе неодмінно розсердиться. Крім того, хоч скільки вона сама пила валіум, а все ж ненавиділа, коли заспокійливе дають дітям. Має бути якийсь інший вихід.

Ганна розривалася на частини, розпачливо обмірковуючи один варіант за другим. Вона думала про свою матір у Кетрінгольмі, про свого агента Мію, про милу жінку Ґабрієллу Ґране, яка телефонувала їй минулої ночі, і знову про психолога, Ейнара Форс… якось там далі, що привіз до неї Авґуста. Він їй не дуже сподобався. З другого боку, психолог запропонував час від часу брати хлопчика до себе, і в усьому, що сталося, насамперед його провина. Це він сказав, що Авґустові не слід малювати, тож нехай тепер і розбирається.

Зрештою, відпустивши сина, вона відшукала візитку лікаря й зателефонувала йому. Авґуст тим часом негайно кинувся до вітальні, щоб знову малювати свої кляті шахові клітини.

Ейнар Форсберґ був не надто досвідчений лікар. Він мав сорок вісім років, і через ямкуваті сині очі, брендові окуляри від Діора й коричневий вельветовий піджак його легко можна було сприйняти за інтелектуала. Однак усі, хто з ним намагався дискутувати, знали, що в його способі мислення є щось застаріле й догматичне і що брак знань він часто приховує за завченими фразами