Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Минуло лише два роки, відколи він став психологом. Перед тим він працював учителем фізкультури в Тіресе, і якби його колишніх учнів запитали про нього, вони, либонь, водно закричали б: «Мовчіть, скотиняки! Угамуйтесь, тварюки!» Ейнар дуже любив викрикувати такі слова, ніби жартома, коли мав намір заспокоїти клас. І хоч навряд чи хто з хлопців уважав його за свого улюбленого вчителя, дисципліну на уроках він тримати вмів. Саме це переконало Форсберґа в тому, що його психологічні здібності можуть знайти краще застосування в інших сферах.

Уже рік він працював у медичному центрі «Одін» на Свеавеґені в Стокгольмі. В «Одіні» подавали невідкладну допомогу дітям та молоді, коли батьки не могли з ними впоратися. Навіть Ейнар, який завжди віддано боронив свої робочі місця, вважав, що центр працює не дуже добре. Там забагато уваги приділяли виведенню з кризової ситуації й надто мало дбали про перспективи пацієнтів. Діти потрапляли до центру після зазнаних удома травм, а психологи були надто захоплені боротьбою з нервовими зривами та проявами агресії, щоб розбиратись у їхніх першопричинах. А втім, Ейнар гадав, що робить користь, особливо коли за допомогою вчительського досвіду вгамовує істеричних дітей чи дає раду критичним ситуаціям на місцях.

Йому подобалося працювати з поліцією. Він дуже любив напруженість і тишу, що зависали в повітрі після драматичних подій. Виїжджаючи до будинку в Салтшебадені під час свого нічного чергування, він був сповнений хвилювання і прочуття. Ситуація, на його думку, трохи скидалася на Голлівуд. Убито шведського науковця, його восьмирічний син у цей час був у будинку, а він, Ейнар Форсберґ, їхав на місце злочину, щоб змусити хлопчика відкритися. Дорогою він раз по раз позирав у дзеркало заднього огляду, поправляючи волосся й окуляри.

Він хотів справити враження стильного чоловіка, але, прибувши на місце, великого успіху не досяг. Форсберґ зовсім не міг зрозуміти хлопчика. Це його аж ніяк не засмутило, бо він однаково почувався відомим і важливим. Детективи поцікавилися в нього, як їм допитати хлопчика, і, хоч Ейнар не мав найменшої тями, його відповідь сприйняли з повагою. Це трохи підвищило його самооцінку, і він робив усе можливе, щоб бути корисним. Він виявив, що хлопчик страждає на дитячий аутизм, не вміє говорити і не сприймає навколишнього світу.

— На цю мить ми нічого не можемо зробити, — констатував він. — Розумові здібності дитини надто слабкі. Як психолог, я мушу ставити на перше місце її потребу в догляді.

Поліціанти, вислухавши його з серйозним виразом на обличчях, дозволили відвезти хлопчика до матері, і це додало історії ще більшої пікантності.

Його матір’ю виявилась актриса Ганна Балдер. Форсберґ уважав її за дуже сексуальну ще відтоді, як побачив у «Заколотниках». Він пам’ятав її стегна й довгі ноги, і хоча тепер вона трохи постаріла, але досі була надзвичайно приваблива. До того ж її нинішній партнер був несусвітній мерзотник, і Ейнар щосили намагався видаватись добре обізнаним і стримано чарівним. Йому майже відразу випала нагода виявити рішучість, чим він особливо пишався.

З диким виразом на обличчі її син почав малювати чорні та білі кубики чи квадрати, і Форсберґ швидко визначив, що то нездорова поведінка, так звана деструктивна компульсивність, у яку вкидаються діти-аутисти. Ейнар наполіг на тому, щоб Авґуст припинив малювати. Його слова, щоправда, не були сприйняті зі сподіваною вдячністю. Проте він відчув себе здатним діяти рішуче, по-чоловічому й уже збирався зробити Ганні комплімент за її роль у «Заколотниках», та все ж таки дійшов висновку, що тепер, либонь, не час. Можливо, то була помилка.

О першій годині дня Ейнар нарешті повернувся додому у Веллінґбі й тепер стояв у ванній кімнаті з електричною зубною щіткою в руках, почуваючись геть виснаженим. Аж ось задзвонив мобільник. Спочатку він був розсердився, однак, побачивши, що телефонує Ганна Балдер, усміхнувся.

— Форсберг слухає, — гречно відповів він.

— Алло, — промовила Ганна. — Авґуст… Авґуст…

У її голосі відчувалися розпач і злість.

— Що з ним?

— Він не хоче нічого робити — тільки малювати шахівницю. Та ви йому це заборонили.

— Так, так. Бо то нав’язлива поведінка. Але, будь ласка, заспокойтесь.

— Як, у біса, я можу заспокоїтися?

— Хлопчикові потрібен ваш спокій.

— Проте я негодна опанувати себе. Він кричить і кидається на все. Ви казали, що зможете допомогти.

— Ну, так, — промовив Форсберґ, попервах трохи вагаючись, а тоді піднісся духом, немов здобув якусь перемогу: — Безперечно, певна річ. Я простежу, щоб йому дали місце в нашому центрі «Одін».

— А це не буде зрадою з мого боку?

— Навпаки, ви таким чином просто задовольните його потреби, а я особисто простежу за тим, щоб вам дозволили відвідувати його, коли заманеться.

— Напевно, це найкраще рішення…

— Я в цьому переконаний.

— Ви приїдете зараз?

— Буду, як тільки зможу дістатися, — відповів Форсберґ, подумавши, що насамперед треба трохи причепуритися, а за хвильку додав: — Я казав, що ви мені дуже сподобались у «Заколотниках»?

Уве Левін майже не здивувався, що Вільям Борґ уже чекав на нього в ресторані «Стурегоф», і ще менше здивувався, що той замовив найдорожче з наявного в меню: морський язик у клярі й келих «Пуї-Фуме». Журналісти зазвичай не проминали нагоди пошикувати, коли Уве запрошував їх на обід. Одначе малоприємною несподіванкою виявилося те, що Борґ узяв ініціативу на себе — так, ніби гроші й влада були в його руках. Навіщо він прохопився про підвищення зарплати? Йому слід було б тримати Борґа в напрузі, щоб той сидів мов на голках і заливався потом.

— Одна маленька пташка шепнула мені на вухо, що ви маєте проблеми з «Міленіумом», — сказав Борґ.

І Уве подумав: «Затопити б йому правою, щоб збити з його лиця цю самовдоволену усмішку». А тоді холодно відповів:

— Тебе дезінформували.

— Невже?

— Ми тримаємо ситуацію під контролем.

— І як саме, дозволь спитати?

— Якщо редакція буде готова до змін і зрозуміє власні проблеми, ми підтримуватимемо журнал.

— А якщо ні…

— Значить, ми вийдемо звідти, і тоді «Міленіум» не протримається на плаву й кількох місяців. Буде, звісно, дуже сумно. Але ринок є ринок, нічого не вдієш. Зникали журнали й кращі за «Міленіум», а для нас то була скромна інвестиція. Ми без нього легко обійдемося.

— Skip the bullshit,[30] Уве. Я знаю, що для тебе це питання престижу.

— Це просто бізнес.

— Я чув, що ви хочете витурити з редакції Мікаела Блумквіста.

— Ми думаємо перевести його в Лондон.

— Чи не жорстоко з огляду на все, що він зробив для журналу?

— Ми зробили