Читати книгу - "Ґолем"

летаргічному забутті… біля неї сидів чоловік, тримаючи руку над її чолом, — Лапондер описав обличчя обох. То, без сумніву, були Гіллель та Міріам.

Від хвилювання я ледве переводив дух.

— Прошу Вас, розповідайте далі! Чи був іще хтось у кімнаті?

— Ще хтось? Заждіть… Ні, більше нікого. На столі горів семисвічник… Потім я зійшов виткими сходами донизу.

— Зруйнованими?

— Зруйнованими? Ні, сходи були цілі… Збоку виднілася невелика комірчина, там сидів чоловік якоїсь чужинської раси у черевиках з срібними застібками; таких людей мені ще бачити не доводилося: жовтуватий колір обличчя, косі очі… Він сидів, нахилившись уперед і, здавалося, чогось чекав. Можливо, доручення…

— Книжка… великої давньої книжки ніде не бачили? — допитувався я.

Лапондер потер чоло.

— Книжка, кажете? Так! Маєте рацію, книжка всуціль з пергаменту лежала на підлозі розгорнута на сторінці, яка починалася великою, золотою літерою «А».

— Мабуть, таки «І»?

— Ні, «А»…

— Ви певні, що це була не літера «І»?

— Абсолютно певен…

Я з сумнівом похитав головою. Вочевидь, Лапондер у півсні відчитував з моєї уяви і все переплутав: Гіллель, Міріам, Ґолем, книга Іббур і підземні лази.

— Чи давно Ви маєте отой дар мандрування, як Ви це називаєте? — поцікавився я.

— Відколи мені виповнився двадцять один рік… — Лапондер затнувся, не мав охоти про те говорити.

Раптом на його обличчі вималювалося безмежне здивування, він витріщився на мої груди, ніби щось там уздрів. Не звертаючи уваги на мою розгубленість, похапливо схопив мене за руку й попросив… майже благально:

— Заради Бога, скажіть мені все! Сьогодні останній день, який мені дозволено провести з Вами. Може, за годину мене заберуть вже звідси, щоб оголосити смертний вирок…

Нажаханий його словами, я не дав йому договорити.

— То мусите взяти мене за свідка! Я заприсягнуся, що Ви хворий… Ви місячний сновида. Вас не мають права стратити, не обстеживши Вашого душевного стану. Будьте ж розважним!

Лапондер лиш нервово відмахнувся.

— Це все пусте! Будь ласка, розкажіть мені про все!

— Але що я маю Вам розповісти? Ліпше поговорімо про Вас і…

— Ви, вочевидь, зазнали — тепер я це точно знаю — багато чого дивного, що має близьку дотичність до мене… значно ближчу, аніж Ви підозрюєте… Тому прошу: розкажіть мені геть усе! — благав Лапондер.

Я не міг збагнути, як може моє життя цікавити цього чоловіка більше за власні тарапати, але, щоб заспокоїти його, розповів про все те нез’ясовне й дивне, що трапилося зі мною.

Після кожного розказаного епізоду він задоволено кивав, як людина, яка все достеменно розуміє і бачить усіх наскрізь.

Коли я дійшов до того місця, коли переді мною постала істота без голови й простягнула на долоні чорно-червоні зерна, Лапондер ледве дочекався закінчення історії.

— Отож Ви йому вибили ті зерна з рук, — пробурмотів він задумливо. — Ніколи не думав, що існує ще й третій шлях…

— Це не третій шлях, — заперечив я. — Це те ж саме, якби я відмовився від зерен.

Мій сусід по камері усміхнувся.

— Не вірите, пане Лапондер?

— Якби Ви відмовилися від них, то теж пішли б дорогою життя, однак зерна, які мають магічну силу, не зостались би. Зерна розкотилися долі, а це означає: вони залишилися тут, їх доглядатимуть Ваші пращури, доки настане час проростання. А тоді оживуть сили, які поки що дрімають у Вас…

Я не зрозумів:

— Зернами піклуватимуться мої пращури?

— Ви мусите сприймати пережите до певної міри символічно, — вів далі Лапондер. — Коло людей навколо Вас, які сяяли блакитним промінням, — це ланцюг успадкованих «Я», його тягне все своє життя кожний, народжений матір’ю. Душа не є чимось «окремішнім», вона лише має стати такою, і тоді це називатиметься «безсмертям». Ваша душа ще складена з багатьох «Я» — як мурашина спільнота з численних мурашок. Ви носите в собі часточки душ тисяч і тисяч предків, очільників Вашого роду. Це стосується усіх живих істот. Як могло б курча, вилуплене з яйця в інкубаторі, відразу по народженні знати, який йому шукати харч, якби не закладений у ньому досвід мільйонів років? Наявність інстинктів свідчить про присутність предків у нашому тілі й душі… Але, даруйте, я не хотів Вас перебивати…

Я розповів йому геть усе. Навіть те, що казала Міріам про Гермафродита.

Замовкнувши й звівши на співрозмовника очі, я зауважив, що Лапондер побілів, немов стіна; по щоках йому котилися сльози.

Я підхопився з лежанки, удаючи, ніби нічого не помітив, і почав ходити туди й сюди камерою, вичікуючи, доки він заспокоїться.

Потім сів навпроти Лапондера і прикликав на допомогу все своє красномовство, аби переконати його в невідкладній необхідності звернути увагу суддів на його хворобливий душевний стан.

— Якби ж то Ви хоч в убивстві не зізнавалися! — скрушно вигукнув я.

— Я не міг інакше! Вони зверталися до мого сумління! — наївно пробурмотів мій сусід.

— Вважаєте брехню більшим злочином, аніж наругу над людиною? — вражено запитав я.

— Загалом, мабуть, ні… У моєму ж випадку — без сумніву… Ось дивіться: коли слідчий запитав, чи я зізнаюся у скоєному, я мав сили сказати правду. Отже, я мав вибір: брехати чи не брехати. Коли ж я скоїв убивство — не буду вдаватися у подробиці, то було так жахливо, що я й згадувати не хочу… Скоюючи вбивство, вибору я не мав. Навіть якби був при ясній свідомості, то й тоді б не мав вибору. Щось, про присутність чого я й не підозрював, нараз прокинувшись у мені, було сильнішим за мене. Гадаєте, я б убив, якби мав вибір? Та ніколи… навіть найкрихітніше звірятко… А тепер, то й зовсім не був би на таке спроможний.

Ось, припустімо, існував би закон: убивати. За невиконання — смерть, як на війні… Мені б миттю винесли смертний вирок! Бо переді мною не було б вибору… Я б просто не зміг убити. Тоді, як я убивав і ґвалтував, усе було навпаки…

— Саме тому, що зараз відчуваєте себе, немов іншою людиною, мусите докласти всіх зусиль, аби уникнути вироку! — наполягав я.

Лапондер лиш махнув рукою.

— Помиляєтесь! Судді, зі свого боку, теж мають рацію. Як вони можуть відпустити на волю таку людину, як я? Щоб завтра чи післязавтра я знову накоїв біди?

— Ні… Але Вас можуть перевести до лічниці для душевнохворих. Ось про що я мовлю!

— Якби я був душевнохворим, Ви мали б рацію, — спокійно відповів Лапондер. — Але я не хворий. Воно дуже схоже на божевілля, насправді ж щось зовсім інше, ба, протилежне. Ось послухайте й відразу мене зрозумієте… Те, що Ви мені щойно розповідали про фантома