Читати книгу - "Сирітський потяг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти знаєш, що очі — твоя найгарніша риса? — питає мене Том Прайс на занятті з математики у випускному класі, перехиляючись через парту, щоб у них заглянути, то в один, то в другий. — Карі, зелені, навіть трохи є золотавого. Ніколи ще не бачив стільки кольорів в парі очей.
Я знічуюся під його уважним поглядом, але того пообіддя, прийшовши додому, довго розглядаю свої очі.
Моє волосся вже не таке руде, як було. За кілька років воно набуло глибокого червонувато-каштанового кольору, барви опалого листя.
Я зробила собі модну стрижку — принаймні модну в нашому місті — до плечей. А коли почала фарбуватися, то на мене зійшло осяяння. До того моменту я вважала своє життя серією непов’язаних пристосувань, від ірландки Ніїв до американки Дороті та перевтіленої Вівіан. Кожна ідентичність проектується на мене й спочатку здається незручною, наче пара взуття, яку треба розносити, перш ніж вона стане комфортною. Але з червоною помадою я можу вигадати цілком нове — й тимчасове — амплуа. Я можу сама визначити власне втілення.
Я йду на випускний з Томом. Він приходить до моїх дверей із букетиком на манжеті: дві великі білі гвоздики й дві маленькі троянди; я сама пошила собі сукню з рожевого шифону, таку як Джинджер Роджерс вбирала в фільмі «Час для свінгу», і місіс Нілсен дає мені своє перлове намисто й такі самі сережки. Том поводиться ввічливо й приязно аж до того моменту, коли напивається віскі з фляжки, яку дістає з кишені завеликого батькового піджака. Коли він примудряється зав’язати бійку з іншим старшокласником на танцполі, нас удвох виганяють із танців.
Наступного понеділка вчителька англійської, місіс Фрай, відводить мене вбік після занять.
— Нащо ти гаєш час із таким хлопцем? — свариться вона. Місіс Фрай спрямовує мене подати заявку на вступ до коледжів поза штатом, наприклад Сміт-коледжу в штаті Массачусетс, в якому вчилася сама. — Ти матимеш краще життя. Хіба тобі цього не хочеться, Вівіан?
І хоч мені й лестить її ставлення, я ніколи не поїду так далеко. Я не можу покинути Нілсенів, які стали так багато в чому на мене покладатися. До того ж, безвідносно до Тома Прайса, життя, яке я маю, для мене достатньо хороше.
Закінчивши школу, я відразу починаю керувати магазином. Я виявляю, що ця робота мені до душі й добре вдається. (Я вивчаю бухгалтерський облік та адміністрування бізнесу в коледжі Святого Олафа, на вечірній програмі.) Я наймаю працівників — тепер аж дев’ятьох — і замовляю велику частину товарів. Увечері ми з містером Нілсеном переглядаємо складські журнали. Разом ми розв’язуємо проблеми працівників, задовольняємо клієнтів, контактуємо з постачальниками. Я повсякчас стараюся вибити нижчу ціну, найпривабливіші товари, найновіші варіанти. Наш магазин — перший в окрузі, де продаються вертикальні електричні пилотяги, блендери, сублімована кава. Покупців багато як ніколи.
Дівчата з мого класу приходять до магазину, хизуючись діамантовими каблучками, ніби орденами Почесного легіону, так, наче досягнули чогось значного, — напевно, так вони й думають, однак я лише бачу, як перед ними простягається майбутнє, в якому вони пратимуть одяг своїх чоловіків. Я й чути нічого не хочу про шлюб. Місіс Нілсен із цим погоджується.
— Ти молода. Ще матимеш на це час, — каже вона.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
— Ці вигадливі овочі з’їдають всю мою платню, — скаржиться Діна. — Навряд чи ми й далі зможемо їх купувати.
Це вона каже про страву, яку Моллі приготувала після того, як повернулася з бібліотеки в Бар-Гарборі: сир тофу, червоний і зелений перці, чорні боби й кабачок. Останнім часом Моллі багато готувала, думаючи, що коли Діна скуштує кілька страв, що не складаються всуціль із тваринного протеїну, то зрозуміє, скільки є можливих варіантів. Тож минулого тижня Моллі готувала кесадилью з сиром і грибами, вегетаріанське чилі й лазанью з баклажаном. Однак Діна скаржиться: їжа дивна й не досить ситна. (Вона ніколи не куштувала баклажан до того, як Моллі приготувала його спеченим.) А тепер вона нарікає, що овочі задорого коштують.
— Сумніваюся, що вони набагато дорожчі, — каже Ралф.
— Загалом — додаткові витрати, — бурчить Діна собі під ніс.
Не реагуй, каже собі Моллі, але… до біса.
— Заждіть. Ви одержуєте гроші на моє утримання, так?
Діна здивовано піднімає погляд, її виделка зупиняється в повітрі.
— Не розумію, який стосунок це має до справи, — відповідає Діна.
— Хіба ці гроші не компенсують витрати на проживання ще однієї людини? — питає Моллі. — Навіть більше, правда? Власне кажучи, хіба це не єдина причина, чому ви берете дітей під опіку?
Діна різко підводиться.
— Та що ти таке кажеш! — Вона обертається до Ралфа. — Вона щo, справді зі мною так розмовляє?
— Слухайте, ви двоє… — починає Ралф з боязкою усмішкою.
— Не ми двоє. Не смій мене з нею об’єднувати, — відказує Діна.
— Ясно, гаразд, просто…
— Ні, Ралфе, з мене досить. Громадські роботи, та звісно! Якби моя воля, ця дівчина тепер би мала бути в колонії. Вона крадійка, поза всяким сумнівом. Вона краде з бібліотеки й хтозна, що краде в нас. Чи в тієї старої жінки.
Діна йде в спальню Моллі, відчиняє двері й зникає всередині.
— Гей! — каже Моллі, підводячись.
За мить Діна з’являється з книжкою в руках. Вона тримає її, наче плакат із написом. «Енн із Зелених Дахів».
— Звідки ти це взяла? — вимогливо питає вона.
— Тобі не можна просто…
— Звідки в тебе ця книжка?
Моллі відкидається на спинку стільця.
— Вівіан мені її подарувала.
— Та зараз. — Діна розгортає її й тицяє пальцем на обкладинку. — Тут написано, що вона належить Дороті Пауер. Хто це така?
Моллі обертається до Ралфа й повільно мовить:
— Я не крала цієї книжки.
— Ага, я певна, що ти її просто позичила. — Діна вказує на неї довгим рожевим кігтем. — Послухай, дівчино. Відколи ти з’явилася в цьому домі, від тебе самі негаразди. Я вже сита цим по горло. Я серйозно. Я. Вже сита. Цим. По горло. — Вона стоїть, розставивши ноги, повільно дихаючи, струшуючи своєю світлою гривою, наче знервований поні.
— Гаразд, гаразд, Діно, послухай. — Ралф змахує руками в повітрі, наче диригент. — Здається, це зайшло надто далеко. Може, всі глибоко вдихнемо й заспокоїмося?
— Та ти що, в біса, жартуєш? — Діна мало не сичить.
Ралф дивиться на Моллі, й у виразі його обличчя дівчина бачить щось нове. Він втомлений. Йому це набридло.
— Хай іде геть, — каже Діна.
— Діно…
— Геть!
Пізніше того вечора Ралф стукає у двері Молліної кімнати.
— Що це ти робиш? — питає він, озираючись навколо. Дві спортивні сумки стоять широко розкриті, й невеличка колекція книжок, яку назбирала Моллі, разом з «Енн із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сирітський потяг», після закриття браузера.