Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

й почала сміятися. Радісна, несподівана річ! — Боже мій! Де ти це взяв?

— Їх виготовили на замовлення. І радо повідомляю тебе, що я доручив це зробити жінці з допомогою моєї нової програми з розпізнавання мови.

— Колготки? — вигукнули в унісон тато з Патриком.

— Найкращі в світі колготки.

Мати подивилася на них.

— Знаєш, Луїзо, я майже впевнена, що ти мала такі колготки, коли була ще дуже маленькою.

Вілл і я перезирнулись. А я аж сяяла.

— Я хочу негайно вдягнути їх, — заявила я.

— Господи, вона буде наче Макс Волл[22] у бджолиному вулику, — упав у річ батько, хитаючи головою.

— Бернарде, це ж її день народження. Звичайно, вона може вдягнути все, що забажає.

Я вибігла з кімнати і в коридорі одягнула колготки. Я випрямила палець на нозі й помилувала на той вигляд чудернацький. Ще ніколи жоден подарунок не робив мене такою щасливою.

Я повернулась. Вілл щось схвально вигукнув. Дідусь ударив руками по столу. Мама й тато розсміялись. Патрик просто витріщався.

— Вони мені так подобаються, що я навіть не знаю, що сказати, — мовила я. — Дякую! Щиро дякую! — Я простягнула руку й торкнулась Віллового плеча. — Справді.

— Там ще є листівка, — сказав він. — Потім подивишся.

Мої батьки надто метушилися коло Вілла, коли той ішов додому. Батько був п’яний і без угаву дякував йому, що взяв мене на роботу, ще й змусив Вілла пообіцяти прийти знову.

— Якщо я втрачу роботу, може, прийду в гості й ми разом подивимося футбол?

— Залюбки, — відповів Вілл, хоч я ніколи не бачила, щоб він дивився футбол.

Мама дала йому залишки мусу в пластикових мисочках.

— Він так вам сподобався.

«Який джентльмен! — повторюватимуть вони цілу годину після того, як Вілл піде. — Справжній джентльмен».

Патрик вийшов у коридор і засунув руки в кишені, наче намагався втриматися від спокуси потиснути Віллові руку. Великодушнішого пояснення годі було придумати.

— Радий познайомитися, Патрику, — сказав Вілл. — Дякую за… пораду.

— О, я просто намагаюся допомогти моїй дівчині виконувати її роботу якомога краще, — відповів він. — І край на тому.

Він наголосив на слові «моїй».

— Ну, ти щаслива людина, — промовив Вілл, як Натан почав викочувати його. — Вона добре справляється з губкою у ванній.

Він сказав це так швидко, що двері зачинилися ще до того, як Патрик зрозумів, що він сказав.

— Ти не казала мені, що миєш його губкою.

Ми поїхали до Патрика в його новозбудовану квартиру на околиці міста. Квартиру продали як лофт, хоча дім був чотириповерховий, вікнами на торговельний центр.

— Що це означає? Ти миєш його член?

— Я не мию його член! — Я взяла засіб для зняття макіяжу — одну з небагатьох речей, які мені було дозволено тримати в Патриковій квартирі, й почала вмиватися.

— А він казав, що миєш.

— Він дражнить тебе. І після того, як ти сказав, що він був активною людиною, я його не звинувачую.

— То що ти ще з ним робиш? Бачу, ти не розповідаєш усього.

— Я справді інколи мию його, але тільки верх, до нижньої білизни.

Пильний погляд Патрика був промовистішим за будь-які слова. Нарешті він відвернувся, зняв з себе шкарпетки та жбурнув їх у кошик на білизну.

— Ти не повинна цього робити. Він сказав — жодних медичних обов’язків. Нічого інтимного. Цього не було в описі роботи… Ти могла б подати в суд, — сяйнуло йому. — Конструктивне звільнення — так це називається, коли вони змінюють умови роботи.

— Не сміши мене. Я роблю це тому, що Натан не може завжди бути там, та й це жахливо для Вілла, коли його доглядатиме незнайома людина з агенції. Окрім того, я вже звикла. Для мене це справді не проблема.

Як я могла йому пояснити, що тіло може стати настільки звичним? Я, не відриваючись від розмови, спритно міняла Віллові трубки, обтирала губкою його торс. І навіть уже не звертала уваги на шрами. Певний час я бачила потенційного самогубцю. А тепер це був просто Вілл — нестерпний, мінливий, розумний, веселий Вілл, який допомагав мені та якому подобалося гратись у професора Гіґґінса та Елізу Дуліттл. Його тіло було просто частиною цілого комплекту, за ним треба було час від часу доглядати, перш ніж повертатися до розмови. І воно, очевидячки, становило його найменш цікаву частину.

— Я просто повірити не можу… ми стільки пережили… як ти довго мене не підпускала… а тут так швидко сходишся з незнайомцем…

— Патрику, ми можемо поговорити про це не сьогодні? Це мій день народження.

— Не я почав говорити про ліжка, ванни та ще багато чого.

— Це тому, що він має гарний вигляд? — Я стала вимагати відповіді. — Що це? Усе було б набагато простіше, якби він здавався просто овочем?

— То ти вважаєш його гарненьким?

Я стягнула сукню через голову й почала обережно знімати колготки, а мій гарний настрій остаточно випарувався.

— Я не можу повірити, що ти це робиш. Я не можу повірити, що ти ревнуєш.

— Я не ревную, — його тон був зверхнім. — Як я можу ревнувати до каліки?

Тієї ночі ми любилися. Можливо, слово «любилися» — це трохи перебільшення. У нас був секс, марафонський забіг, у якому мій бойфренд, очевидячки, вирішив показати свій атлетизм, свою силу та стійкість. Це тривало кілька годин. Якби він міг посадити мене на люстру, думаю він так і зробив би. Було приємно відчувати себе такою пожаданою, бути на вістрі Патрикової уваги після декількох місяців напіввідчуження. Водночас маленька частина мене залишалася осторонь. Я підозрювала, що річ не в мені. Я доволі швидко це збагнула. Це маленьке шоу було для Вілла.

— Ну, як тобі? — Він обійняв мене та поцілував у лоб. Ми були липкі від поту.

— Чудово, — сказала я.

— Я люблю тебе, мала.

І, задоволений, він повернувся, закинув руку за голову й через кілька хвилин заснув.

Я ж заснути не змогла, встала з ліжка й спустилася по свою сумку. Я рилася в ній, шукаючи книгу оповідань Фланнері О’Коннор. І, коли витягувала її, з сумки випав конверт.

Я подивилась на нього. Листівка від Вілла. За столом її не читала. Я взяла конверт, відчуваючи, що там не тільки листівка. Обережно підпечатала його. Всередині було десять хрустких п’ятдесятифунтових банкнот. Я двічі їх перелічила, не в змозі повірити очам своїм. У листівці було написано:

Це твоя премія до дня народження. Нічого не кажи. Усе законно.

В.

14

Торік травень був досить дивним. Газети й телебачення рясніли заголовками на тему