Читати книгу - "Чорнильне серце"

— Видко, далі подалися пішки. Чорт забирай, гадаєш, їх треба наздоганяти?

Баста ступив на узбіччя й зазирнув униз. Потому обернувся і обвів поглядом схил, де під боком у Мо причаїлася, тамуючи подих, Меґі.

— Далеко втекти вони ще не встигли, — сказав Баста. — Але в темряві напасти на їхній слід буде важко.

— Отож-бо. — Пласконіс, важко хекаючи, знову з’явився на шосівці. — Зрештою, ми не якісь там дикі індіанці, еге ж?

Баста нічого не відповідав. Він просто стояв, прислухався й потягував сигарету. Потім шепнув щось Пласконосові. Серце в Меґі ледь не завмерло.

Пласконіс насторожено роззирнувся.

— Ні, приведімо краще собак! — почула Меґі його голос. — Навіть якщо вони десь тут і сховалися, то звідки нам знати, де їх шукати — вгорі чи внизу.

Баста кинув погляд на дерева, затим на дорогу й розтоптав недокурок. Нарешті повернувся до фургона й дістав із нього дві рушниці.

— Спершу пошукаймо їх унизу, — сказав він і кинув Пласконосові одну з рушниць. — Тій товстулі легше спускатися, звісно ж, униз. — І, не сказавши більше жодного слова, зник у темряві.

Пласконіс із тугою зиркнув на фургон і, щось бурмочучи собі під ніс, почвалав за Бастою.

Щойно обидва зникли з очей, Вогнерукий випростався — нечутно, мов тінь, — і показав на вершину пагорба. Усі мовчки рушили вслід за ним; серце в Меґі, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Раз у раз оглядаючись, вони перебігали від дерева до дерева, від куща до куща. Щоразу, коли в когось під ногами хрускала гілочка, Меґі злякано здригалася. Але Баста з Пласконосом, спускаючись схилом крізь чагарник, також здіймали, на щастя, неабиякий шум.

Невдовзі дороги вже не стало видно. Але страх не минав: а що, як Баста вернувся й тепер дереться за ними вгору? Та щоразу, коли втікачі спинялися й прислухались, вони чули тільки власне дихання.

— Скоро вони зрозуміють, що подалися не в той бік! — прошепотів нарешті Вогнерукий. — І тоді приведуть собак. Нам іще пощастило, що вони не взяли їх з собою відразу. Щоправда, великих надій Баста на них не покладає. І правильно робить. Бо я частенько підгодовував їх сиром. А від сиру нюх у собак притупляється. І все ж Баста по них таки поїде, тому що навіть він не любить повертатися до Каприкорна з поганою звісткою.

— Тоді нам треба поквапитись! — сказав Мо.

— І куди ж? — Елінор уже геть захекалась.

Вогнерукий почав роззиратися довкола. «Що він шукає?» — подумала Меґі. Стояла така темінь, що дівчинка майже нічого не бачила.

— Треба йти на південь, — сказав Вогнерукий. — До узбережжя. Нам треба до людей, тільки це може нас урятувати. Там, унизу, ночі ясні й у диявола ніхто не вірить.

Фарид стояв поруч із Меґі й так напружено вдивлявся в ніч, немовби своїм поглядом міг наблизити світанок чи знайти в темряві людей, про яких казав Вогнерукий. Але в цій пітьмі не видно було жодного вогника, якщо не брати до уваги розсипів зірок, що холодним сяйвом мерехтіли далеко-високо на небокраї. На мить вони видалися Меґі очима зрадників, їй навіть причулося, ніби вони шепочуть: «Поглянь, Басто, он вони, внизу, під нами! Біжи сюди, хапай їх!»

Вони побрели далі, тримаючись одне одного, щоб не загубитися. Вогнерукий дістав із заплічника Ґвіна, взяв його на ланцюжок і пустив бігти поряд. Ґвінові це, схоже, не дуже подобалося. Вогнерукий мусив раз у раз витягувати його з кущів, куди куницю вабили спокусливі запахи, недоступні людському нюхові. Звірятко пирхало, невдоволено цявкало, напинало й кусало ланцюжка.

— Прокляття, колись я таки перечеплюся через цю малу бестію! — вилаялась Елінор. — Хоч би трохи пожаліла мої натруджені ноги! Хай там що, а я, коли дістанемось до людей, найму в готелі найкращий номер, який тільки можна винайняти за гроші, й покладу свої бідолашні ноги на велику м’яку подушку!

— Хіба в тебе ще лишилися гроші? — недовірливо запитав Мо. — У мене вони одразу все забрали.

— О, мого гаманця Баста згріб теж одразу, — промовила Елінор. — Але я — жінка обачлива. Кредитна картка у мене схована в надійному місці.

— Хіба є місця, надійно сховані від Басти? — Вогнерукий саме стягував Ґвіна з дерева.

— Ну, звісно, — відповіла Елінор. — Жоден чоловік не поривається обшукувати гладких старих жінок. У цьому моя перевага. Декотрі з моїх найцінніших книжок я врятувала саме завдяки…

Вона різко змовкла й закашлялася, коли її погляд упав на Меґі. Але дівчинка вдала, ніби останніх слів Елінор не розчула чи принаймні не зрозуміла, що та має на увазі.

— Не така вже ти й гладка! — промовила Меґі. — І щодо своєї старості теж, мабуть, перебільшуєш.

Лишенько, як же боліли в неї ноги!

— О, вельми тобі вдячна, золотко! — відказала Елінор. — Я, либонь, викуплю тебе в батька, щоб ти разів зо три на день казала мені такі компліменти. Скільки ти за неї візьмеш, Мо?

— Треба поміркувати, — відповів Мо. — Три плитки шоколаду на день, згода?

Отак тихенько перемовляючись, вони продиралися крізь колюче хутро пагорбів. Не мало значення, про що балакати, тільки б якомога далі прогнати страх і втому, що свинцем наливала ноги. Втікачі простували все далі й далі, сподіваючись, що Вогнерукий знає, куди їх веде. Меґі весь час трималася ближче до батька. Його спина бодай трохи захищала її від колючих гілок. Вони раз у раз чіплялися їй за одяг і дряпали обличчя, мов злі звірі з гострими, як голки, кігтями, що чигали на неї в темряві.

Згодом натрапили на стежку й далі пішли вже нею. Стежка була всіяна порожніми патронними гільзами — їх покидали мисливці, що приносили в цю тишу смерть. Іти втоптаною стежкою було, звичайно, легше, хоча Меґі від утоми все одно вже ледве переставляла ноги. Коли вона, засинаючи на ходу, вдруге перечепилася за п’яту Мо, той узяв її собі на спину й поніс, як не раз робив колись давно, коли вона не встигала за його довгими ногами. Тоді він називав її блошкою, дівчинкою-пір’їнкою або Дінь-Дінь — на честь феї з «Пітера Пена». Часом батько називав її так ще й досі.

Дівчинка стомлено схилила голову йому на плече й спробувала думати про Пітера Пена, а не про змій і не про людей з ножами. Але цього разу власна історія Меґі була надто реальна, щоб її могла витіснити придумана.

Фарид давно вже мовчав. Здебільшого він чвалав за Вогнеруким. Схоже, йому припав до вподоби Ґвін, і щоразу, коли ланцюжок куниці за щось зачіпався, Фарид поспішав визволити звірятко, навіть якщо воно шипіло