Читати книгу - "Чорнильне серце"

на нього й намагалося хапнути його за пальці. Один раз Ґвін таки запустив зуби хлопчині у великий палець так глибоко, що пішла кров.

— То як, ти й досі гадаєш, що все це сон? — глузливо запитав Вогнерукий, коли Фарид заходився витирати кров.

Хлопчина розглядав укушеного пальця й нічого не відповідав. Нарешті висмоктав з ранки кров, сплюнув і промовив:

— А що ж іще?

Вогнерукий звів очі на Мо, але той, здавалося, був такий заглиблений у власні думки, що взагалі не помітив його погляду.

— А що, коли це просто нова історія? — запитав Вогнерукий.

— Нова історія? — засміявся Фарид. — Це мені подобається. Я завжди любив усілякі історії.

— Справді? І як же тобі подобається оця?

— Трохи забагато колючок. До того ж хотілося б, щоб уже світало. Але добре, що поки що мені не довелося працювати. А це вже непогано.

Меґі мимоволі всміхнулася.

Десь далеко скрикнув птах. Ґвін спинився і, принюхуючись, задер писок. Ніч належить розбійникам. І належала їм завжди. Удома, в затишку міцних стін і світла, про це швидко забуваєш. Ніч помагає мисливцям: під її прикриттям їм легше підкрадатися до здобичі, в темряві сліпої… Меґі пригадалися слова з однієї з її улюблених книжок: «Тому що в нічні години владарюють Ікло, Кіготь і Лапа».

Вона пригорнулась обличчям до батькового плеча. «Мабуть, тепер мені краще йти самій, — подумала вона. — Адже батько вже так довго несе мене…» І задрімала в нього на спині.

Баста

«Цей ліс, тепер такий мирний, колись, мабуть, сповнювали передсмертні крики», — подумав я. І в моїй уяві тоді постала така виразна картина, що ті крики я чую, здається, ще й досі.

Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів

Прокинулась Меґі від того, що Мо раптом став. Стежка вивела їх майже на самісінький гребінь пагорба. Було все ще темно, але ніч уже зблідла, і вдалині займалося на світ.

— Пора перепочити, Вогнерукий, — почула Меґі батьків голос. — Хлопчина вже аж хитається, Елінор теж добряче набила ноги, а тут місце, як на мене, досить непогане.

— Які ноги? — перепитала Елінор і, простогнавши, важко опустилася на землю. — Ти маєш на увазі оці два оцупки, яких я від болю вже й не чую?

— Атож, саме їх, — кивнув головою Мо, допомагаючи їй знову звестися на ноги. — Але спершу вони мають ще якось здолати кілька кроків. Спинимося он там.

Метрів за п’ятдесят ліворуч, на вершині пагорба, між оливами притулилася хатина, якщо її взагалі можна було так назвати. Меґі спустилася з батькової спини, і всі вони рушили до халупки. Її стіни мали такий вигляд, немовби хтось нашвидкуруч поскладав один на одного камінці. Дах провалився, а там, де колись були двері, тепер зяяв чорний отвір.

Щоб протиснутися в нього, Мо мусив низько нахилитись. Підлога була всіяна уламками гонту з покрівлі, в кутку валявся порожній мішок, якісь черепки — мабуть, рештки розбитої миски чи тарілки — й кілька начисто обгризених кісток…

— Місцинка не вельми затишна, Меґі, — зітхнув Мо. — Але ти просто уяви собі, що опинилася в схованці безпритульних хлопчаків або…

— Або в бочці Гекльберрі Фінна! — Меґі роззирнулася. — Гадаю, краще лягти спати надворі.

Елінор увійшла в хатину. Схоже, її це пристановище також не дуже припало до смаку.

Мо поцілував Меґі й рушив назад до дверей.

— Повір мені, тут, усередині, все ж таки надійніше, — сказав він.

Меґі стривожено подивилася йому вслід.

— Куди ти? Адже тобі теж треба відпочити.

— Та ні, я не стомився. — 3 його обличчя було видно, що він каже неправду. — Поспи, гаразд? — І вийшов з хатини.

Елінор відгребла ногою черепки вбік.

— Лягай, — мовила вона, скинувши кофту й розіславши її на долівці. — Спробуємо влаштуватися тут разом. Батько має рацію, ми просто уявимо собі, ніби перебуваємо десь зовсім інде. І чому тільки пригоди, коли читаєш про них у книжці, дають куди більше задоволення? — промурмотіла вона й випросталась на долівці.

Меґі трохи повагалася й лягла поруч.

— Добре, хоч дощу немає, — промовила Елінор, дивлячись на провалений дах над головою. — І зорі світять над нами, хай навіть уже й не дуже яскраво… Може, й собі проламати вдома в даху кілька дірок? — Нетерпляче кивнувши головою, вона звеліла Меґі покласти голову їй на плече. — Щоб, коли спатимеш, у вуха тобі не заповзли павуки, — пояснила вона й заплющила очі. — Господи, — пробурмотіла згодом, — скидається на те, що мені доведеться придбати собі пару новеньких ніг. Цим уже ніщо не зарадить. — І нарешті заснула.

А Меґі лежала з широко розплющеними очима й прислухалася до звуків надворі. Вона чула, як батько стиха перемовлявся з Вогнеруким, але про що саме, не зрозуміла. Один раз їй здалося, що вони згадали ім’я Басти. Хлопчина теж лишився надворі. Фарид… Але його чути не було.

Уже за кілька хвилин Елінор хропіла. А Меґі не могла заснути, хоч убий. Кінець кінцем вона тихенько підвелася й вислизнула надвір. Мо не спав.

Він сидів під деревом, прихилившись спиною до стовбура, і спостерігав, як над довколишніми пагорбами ранок проганяє нічні сутінки. За кілька кроків від нього сидів Вогнерукий. Коли Меґі вийшла з хатини, він лиш на мить підвів голову. Може, він думав про фей та кобольдів? Фарид лежав поряд, згорнувшись калачиком, мов собака, а в ногах у нього сидів Ґвін і щось гриз. Меґі хутко відвернулася.

Над пагорбами займався світанок, завойовуючи вершину за вершиною. Меґі розгледіла вдалині будівлі, розсипані на зелених пагорбах, наче іграшки. Десь там, за ними, мало бути море. Меґі поклала голову батькові на коліна й зазирнула знизу йому в очі.

— Як гадаєш, тут вони нас уже не знайдуть? — запитала вона.

— Певна річ, не знайдуть! — відповів Мо, проте на його обличчі не відбивалося й половини тієї безтурботності, яка лунала в голосі. — А чому ти не спиш біля Елінор?

— Вона хропе! — буркнула Меґі.

Мо всміхнувся. Потому насупив брови й знову ковзнув поглядом уздовж схилу — туди, де, ховаючись за чистцем, дроком та високою травою, бігла дорога, що привела їх сюди.

Вогнерукий теж не зводив очей з дороги. Побачивши, що батько з Вогнеруким насторожі, Меґі заспокоїлась і невдовзі заснула таким самим глибоким сном, як і Фарид, так ніби земля перед розваленою хатиною була встелена не колючками, а пухом. І коли Мо поторсав її за плече й затис їй долонею рота, першої миті вона подумала, що все це страшний сон.

Батько застережливо приставив пальця до губів. Меґі почула, як зашурхотіла трава й загавкав собака.