Читати книгу - "Сад спочилих котів"

на одну, ніби миски в судку; тепер настала зручна мить довідатися, що все переплелося. Чи ж я не піднімався сюди, щоб оглянути все довкола?

Чи ж не раз мене лякали, щоб я відмовився від затії перетнути ту нескінченну рівнину? Чому вони буцімто хотіли, аби я відмовився? Занадто просто гадати: тільки тому, що самі цього не змогли. Наразі піді мною простягається покірна, простора, геть порожня, геть висохла рівнина, неначе рілля та рілля, що тільки й чекають нагоди стати полем бою. На отаких полях, де здіймається хмарою курява, чомусь і велися битви, себто давні битви, битви прадавніх часів, битви, які не уявиш без військ, що відважно наступають одне на J одного, аби знищити, розтоптати ворога — майже не відриваючи від нього ніг…

Це також давня фантазія; ще з дитячих ігор; із далекої пітьми лине

нерішучий, зазвичай надломлений

дитячий голос — він розповідає про фантазію, яка вилилася у приповідку. Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?

Нісенітниця, як і всі лічилки. Як і всі вони — клубок марев; котиться, поки не розмотається.

Ніби нитки. Комашина голова, комашина голова…

Можу назвати це й початком стародавньої війни.

Зібралася юрма. Без списів, без щитів, без кийків, без пращ, без каменів.

Це все хлопчиська з кварталу, яким — урешті-решт — не звикати до побоїв кийками. По щирості, більшість із них досі цього не збагнула. У душі вони неабиякі відчайдухи. Не личить їм послуговуватися камінцями та палицями, хоча й не тому, що обмірковують серйозніші способи захисту, а радше з пихи. Тільки я не повинен забувати: аби розпочати бій на цій рівнині

ні, не розпочати; насправді я веду їх далі в бій

на цій рівнині, їм потрібні й щити, і списи, проте вони без них.

Колона, що навпроти них, — невелика, навіть крихітна, але ідеально вишикувана. Вона схожа на якусь велетенську комаху: під суцільним заслоном зі щитів, ніби члеників, які прикривають вояків з усіх боків, не лишаючи між ними найменшого проміжку, видно безліч ніг; частокіл зі списів — мов настовбурчені вусики. Кастрована комаха з безліччю вусиків, із безліччю ніг. Вона забула про парування, не відає нічого, окрім війни.

Трохи надміру, трохи обмаль… І ця думка — точна подоба отієї ідеї-фікс про судок із мисками.

Шепіт, який лине з безладного дитячого юрмиська, гучнішає: «Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?»

Коли ми отак приказуємо, наші руки, напевне, ще лютіше стискають списи зі щитами. Стіна, частокіл, ні, радше загорожа з живих тіл — міцна й непохитна; щити зі списами легесенько тремтять, немов одне ціле. Щоправда, списи заміняють палиці, щити — скріплені мотузкою газетні стоси.

Комахи — вочевидь це саме розхристане дитяче юрмисько. Проте чому вони називають помпезну колону навпроти комашиною головою? Як той вислів дійшов до них крізь сотні років? Вони й самі цього не знають. Проте можуть розлютити ворогів навпроти, швидко в них щось запитавши. Та чому через це лютувати?

Трохи надміру, трохи обмаль… Мабуть, ці тонкі суперечності, що набувають значення в середньому віці, десь далі на шляху знову стануть неважливими. Десь далі на шляху або ж десь на висоті, на підйомі….

Відчайдушне — але давно звикле до побоїщ — дитяче юрмисько зненацька буцімто відмовляється дражнити й залякувати ворога навпроти, чи то очікувати його наступу; відтак у подальших фантазіях поволі виходить на рівнину, либонь, гуртом дійшовши такого рішення; дітлахи, що досі стояли навпроти грізної, але, мабуть, і трохи сумної гігантської комахи, демонічної комахи, колони з комашиною головою, усі, мов один, марширують прямо на той бік рівнини. Комашина голова розгублюється. Єдина річ, від якої залежить її існування, стрій, помпезність та напруженість, себто юрмисько навпроти, раптом починає віддалятися. Що відтепер зостається цим напруженим, мов тятива, людям? Що їм залишається робити?

Чи можу я пояснити хоча б самому собі: навіщо отак зливаю докупи дитячі бійки в нашому кварталі та лічилки разом із початком

і навіть не початком

стародавніх воєн, які припасував до тієї безкрайньої рівнини?

Не знаю; але не зупиняюся й на цьому, уявляю далі…

Запитую: як цим напруженим, мов тятива, людям дати собі раду? Тільки кохатися скопом. Залишається кохатися, котячись один за одним, мов ті бурхливі морські хвилі, з кінця в кінець свого строю, колони, гігантської комахи.

Спочатку комаха розкладеться, поопадають «вусики», розлетиться огорожа; шоломи покотяться під ноги. На тих ногах раптом постануть люди. Дужі юні люди, у яких несподівано пробудиться хіть, накопичена, поки міцно притискатимуть до грудей щити, триматимуть у руках списи, неначе камені. Тоді вони вирвуться на волю — їхнє збудження, їхнє кохання буде таке ж величезне, як і поле бою.

Тим часом друга юрма, яка, поволі віддаляючись, уже зайшла далеко вглиб рівнини, пощезне з очей так, ніби більше нічого й не бажаючи, не намагаючись повернутися, аби скористатися з цього становища. Якби давні часи панували на цій рівнині

хай та навіть не була полем бою

то, безперечно, на ній залишилися б щасливі, утомлені

поснулі на щитах, мов на матрацах, в обіймах одне одного, трохи знічені від ще неподоланого сорому перших любощів, до яких тільки-но дозріли

люди.

Утім, і палке кохання буцімто втрачало колишнє значення, чим далі я наближався до вершини. Діл тепер далеко внизу. Усе, далебі, геть усе ось-ось розкинеться внизу, у мене перед очима. Геть розбитий, я намагався переконати себе, що кохання може обійтися й без любощів — тільки не покінчити б із життям на очах у створінь, яких люблять, проте не кохаються з ними. Тепер же, коли дивишся звідси, урешті-решт дуже просто визначити, що таке палке кохання.

Після цього всі тонкі суперечності, вибудувані на часткових надмірностях, частковій нестачі, таки зробляться неважливими. Адже є суперечності вагоміші, ніж надлишки й нестача буття. Кожен живе тією мірою, на яку здатен. По суті, що таке — жити?

Хіба не дивно те, як ми вибудовуємо власне життя? Частина нитки, цвях, гриб, папір, дрантя, трохи пилюки, кілька дрібниць… Це все зливається докупи й одержує одну назву — «життя».

Як давно я пробираюся крізь туман! Мої думки недаремно змінили напрямок. Раз — туман, отже — наближаюся до вершини. Я певен.

Однак, чи не знецінюється це наближення в моєму серці? Забудьмо на хвилину про те, як вирушив у дорогу; навіть тоді, коли я почав дертися на пагорб, мою душу сповнювало почуття величі від справи, що її здійсню. Натомість зараз, коли завершую підйом, наближаюся до вершини, думка про