Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

який щомиті може зникнути, якщо він ступить хоч один крок.

Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога й не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки він невидимий, невловимий і, здавалося, підіймався з якоїсь порожнечі, де стояли жахливі насоси, що нечутно висмоктували мозок із кісток і кров з артерій. Гребер ще роздивлявся в дзеркалі своє зображення, коли йому почало ввижатися, що воно ось-ось втратить свої обриси, розпливеться і вмре, наче хвиля, поглинуте німими насосами, які з обмеженого світу й випадкової форми, котра певний час називалася

Ернстом Гребером, усмокчуть його назад, у щось безмежне, яким була не тільки смерть, але й щось незбагненно більше — згасання, розпад, кінець «я», вихор безглуздих атомів, ніщо.

Він довго не міг зрушити з місця. «Що ж залишиться? — думав він із жахом. — Що ж залишиться після того, як мене більше не буде? Нічого, крім скороминущого спогаду в головах кількох людей — батьків, якщо вони ще живі, декого з товаришів, можливо, Елізабет. Та чи довго?» Він знов подивився в дзеркало, йому здалося, немовби він уже став тонким і легким, мов клаптик паперу, просто тінню, й перший же подув вітру може підхопити й понести його, висмоктаного насосами, мов порожню оболонку! Що ж залишиться? І за що йому вхопитися, де кинути якір, знайти підпору, аби залишити після себе хоч що-небудь, що утримувало б його і не давало вітрові віднести геть?

— Ернсте! — раптом гукнув хтось позад нього.

Він обернувся. Перед ним стояв одноногий чоловік на милицях. На мить Греберові здалося, що це інвалід із Гакенштрасе. Потім він упізнав Мутцига, свого однокласника.

— Карле, — промовив Гребер. — Ти? А я не знав, що ти тут.

— Уже давно. Майже півроку.

Вони дивились один на одного.

— Хто б міг подумати, правда ж? — промовив Мутциг.

— Що саме?

Мутциг підняв милиці й знов опустив їх.

— Ось це.

— Ти хоч вирвався з отого лайна. А мені знов туди…

— Це як подивитись, — заперечив Мутциг. — Якщо війна триватиме ще кілька років, то це для мене щастя, а якщо через півтора місяця закінчиться, то це страшенне невезіння.

— Чому це через півтора місяця вона має закінчитися?

— Не знаю. Я лише кажу: якщо…

— Ну звичайно.

— Чому ти до нас не навідаєшся? — спитав Мутциг. — Бергман теж тут. Обидві руки по лікті…

— Аде ви тепер?

— У міській лікарні. Ампутаційне відділення. Усе ліве крило наше. Зайди коли-небудь.

— Гаразд, зайду.

— Справді? Усі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.

— Неодмінно зайду.

— Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство. Принаймні в моїй палаті.

Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачилися три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.

— Ну, бувай, Ернсте.

— І ти, Карле.

Вони міцно потиснули руки.

— А ти знаєш, що Зиберта вбито? — спитав Мутциг.

— Ні.

— Півтора місяця тому. І Ляйнера…

— І Ляйнера? Я й про це не знав.

— Ляйнера й Лінгена. Того самого ранку. Брюнінг збожеволів. А ти чув, що Гольману теж не поталанило?

— Ні.

— Бергман чув. Ну, бувай, Ернсте! І не забудь нас провідати.

Мутциг пошкандибав далі. «Йому, здається, дає насолоду розмова про вбитих, — подумав Гребер. — Мабуть, так він забуває про власне нещастя». Він подивився вслід товаришеві. Нога в того була ампутована вище коліна. Колись Мутциг був найкращим бігуном у класі. Гребер не знав, чи жаліти його, чи заздрити йому. Мутциг мав рацію: все залежить від того, що їх чекає попереду.

Коли він увійшов, Елізабет сиділа на ліжку в білому купальному халаті. Рушник, яким вона обвила голову, скидався на тюрбан. Заглиблена в роздуми, принишкла й гарна, дівчина була схожа на великого світлого птаха, що залетів у вікно й відпочиває перед тим, як знову полетіти.

— Я витратила гарячу воду за цілий тивдень, — сказала вона. — Це була розкішна купіль. Фрау Лізер знову зчинить галас.

— Хай галасує. Вода їй ні до чого. Справжні націонал-соціалісти купаються рідко. Чистота — це єврейський ґандж.

Гребер підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо було сіре, вулиця тиха. Навпроти біля вікна стояв зарослий чоловіку підтяжках і позіхав. З іншого вікна долинали звуки піаніно й різкий жіночий голос співав гами. Гребер утупив погляд у розчищений вхід до підвалу та згадав про той дивний холодний страх, що охопив його на вулиці перед дзеркалом. По тілу знову пробіг мороз. «Що ж залишиться? — думав він. — Адже що-небудь мусить залишитись — якийсь якір, котрий тебе утримує, щоб ти не загубився і не вернувся назад. Але що? Елізабет? Хіба вона моя? Я знаю її так мало і знов залишу на цілі роки. Чи вона не забуде мене? Як мені зберегти її і себе в ній?»

Гребер обернувся.

— Елізабет, — промовив він. — Ми повинні одружитися.

— Одружитися? Чому це раптом?

— Тому, що це безглуздо. Тому, що ми знаємо одне одного всього кілька днів, і тому, що через кілька днів я знов поїду звідси; тому, що ми не знаємо, чи хочемо бути разом, і за такий короткий час і не взнаємо цього. Ось чому!

Вона пильно дивилася на нього.

— Ти гадаєш тому, що ми самі, зневірені й у нас більше нічого немає?

— Ні.

Вона помовчала.

— Не лише тому, — додав він.

— Тоді чому ж?

Гребер звів на неї очі. Він бачив, як вона дихає. Несподівано вона здалася йому зовсім чужою. Її груди підіймалися й опускались, її руки були не схожі на його, її думки, життя… Ні, вона його не зрозуміє, та й як вона зрозуміє, коли він сам не розуміє, чому йому цього раптом захотілося.

— Коли ми одружимося, тобквже не треба буде боятися фрау Лі-зер, — сказав він. — Ти будеш дружиною солдата, і ніхто тебе не зачепить.

— Невже?

— Так. — Гребер трохи розгубився під її пильним поглядом. — Принаймні це тобі хоч трохи допоможе.

— Це не підстава. З фрау Лізер я впораюся й так. Одружитися! У нас навіть часу для цього немає.

— Як це немає?

— Для цього потрібні всілякі папери, дозволи, свідоцтва про арійське походження, довідки про здоров’я і хтозна ще що. Це триватиме кілька тижнів.

«Кілька тижнів… — подумав Гребер. — Вона так легко про це говорить. Де я буду в