Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

– Знайдіть мені, тату, – каже, – дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…

– А як, – кажу, – поженуть вас на війну?

– А що ж, – каже, – карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: «Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене Господь і унука отак виносить, як виносив собі сина». Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.

– От якби такого, – каже, – нам писарчука добути!

Раз перед Великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни – дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге – з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. «Ну, – думаю собі, – хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду». Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк – аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:

– Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!

Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст… Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам’ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні – не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінці: третє жовтня.

– Ось подивися лишень, Грицьку, – каже, показуючи на стінку, – і теперечки ще видко.

Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять паличок, – цебто третє число і десятий місяць; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.

– Так ото, – каже, – як зайнялось на світ, пішов я у Юр’ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: «Як тобі, Сидоре, не гріх, – каже, – казна від чого вбиваться та прогнівлять Господа! це тобі приснилось або здалось!»

Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:

– Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.

А піп:

– Хіба він помер?

Так я схаменувсь та й кажу:

– Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!

Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: «Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать». Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь – багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:

– А чого тобі треба, чоловіче?

– А що, – кажу, – нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?

– Нема, – каже, – помер.

– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.

– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.

Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:

– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.

Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:

– Сидоре, твоя жінка вмерла!

Схопився я, як скрикну:

– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!

А воно:

– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.

Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.

– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.

Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.

– Ні, – каже, – ще не бачив.

Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:

– Грицьку, наш мірошник дуба дав.

– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.

– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.

Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу – вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.

– Увечері, – каже, – тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: «Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами».

– Нащо, тату? – спитав.

– Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру…

– Бог з вами, тату! – кажу. – Що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові.

– Роби, – каже, – що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.

Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь – батько сидить на покутті, вже й сестри, що