Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

спокійно міг відгукнутися на прохання Мікаеля. Крістер підвівся і подався за переслідувачем Мікаеля Блумквіста, хоча цього від нього вже не вимагалося. Правда, вже на Лонгхольмсґатан він втратив чоловіка з очей.

Зрозумівши, що його телефон прослуховується, Мікаель Блумквіст щонайперше послав Хенрі Кортеса купити старі мобільні телефони, і Кортес буквально за безцінь роздобув нерозпродану партію апаратів «Ерікссон ТЮ». Мікаель відкрив анонімні рахунки для оплати карток і роздав резервні телефони Малін Ерікссон, Хенрі Кортесу, Анніці Джанніні, Крістеру Мальму і Драґанові Арманському, один, зрозуміло, залишивши собі. Нові засоби зв’язку використовувалися лише для розмов, абсолютно не призначених для чужих вух. Повсякденне ж телефонне спілкування йшло за звичайними офіційними номерами. Тобто всім доводилося носити з собою по два мобільні телефони.

З кафе «Копакабана» Мікаель поїхав до «Міленіуму», де в ці вихідні чергував Хенрі Кортес. Після вбивства Залаченка Мікаель склав графік чергувань, згідно з яким у редакції «Міленіуму» завжди були люди і хто-небудь залишався ночувати. Окрім нього самого у графіку значилися Хенрі Кортес, Малін Ерікссон і Крістер Мальм. Ні Лотту Карім, ні Моніку Нільссон або менеджера з розподілу рекламних площ Сонні Маґнуссона туди включати не стали. Їм навіть не пропонували. Лотта Карім страшенно боялася темряви і ні за що в житті не погодилася б сама ночувати в редакції, Моніку Нільссон темрява хвилювала найменше, але вона працювала над своїми темами як божевільна і належала до людей, які завжди йдуть додому відразу після закінчення робочого дня. Сонні Маґнуссону був шістдесят один рік, він не мав жодного стосунку до редакційної роботи, та й незабаром збирався у відпустку.

— Є що-небудь нове? — поцікавився Мікаель.

— Нічого особливого, — відповів Хенрі Кортес. — У новинах сьогодні, природно, говорять про Перше травня.

Мікаель кивнув.

— Я посиджу тут дві-три годинки. Можеш поки вважати себе вільним, повертайся на дев’яту.

Коли Хенрі Кортес пішов, Мікаель підійшов до свого письмового столу і, діставши анонімний мобільний телефон, подзвонив Даніелю Улофссону, незалежному журналістові з Ґетеборґа. За минулі роки «Міленіум» опублікував кілька статей Улофссона, і Мікаель мав велике довір’я до його здатності добувати важливий матеріал.

— Привіт, Даніелю. Це Мікаель Блумквіст. Ти вільний?

— Так.

— Мені потрібно провести невелику пошукову роботу. Ти можеш виписати рахунок за п’ять днів, але жодної статті від тебе не вимагається. Або точніше, якщо захочеш, можеш написати на цю тему статтю і ми її опублікуємо, але нас цікавить лише сам матеріал.

— Shoot.[20]

— Справа дещо делікатна. Ти не повинен обговорювати її ні з ким, окрім мене, і зв’язуватися зі мною тобі доведеться лише за інтернетівською адресою електронної пошти. Я хочу, щоб ти навіть не згадував про те, що проводиш пошук за завданням «Міленіуму».

— Звучить привабливо. Що тобі треба?

— Я хочу, щоб ти зробив робочий репортаж із Сальгренської лікарні. Назвемо його «Швидка допомога», і він зможе відобразити різницю між реальністю і телесеріалом. Мені треба, щоб ти кілька днів постежив за роботою відділень невідкладної допомоги та інтенсивної терапії. Поговори з лікарями, сестрами, прибиральницями і всіма, хто там працює. Які в них умови праці, чим вони займаються і таке інше. І, зрозуміло, потрібні фотографії.

— Відділення інтенсивної терапії? — перепитав Улофссон.

— Саме так. Мені б хотілося, щоб ти звернув увагу на післяопераційний догляд за тяжкими хворими в коридорі 11-С. Я хочу знати, як цей коридор виглядає на плані, хто там працює, які вони з себе і що робили раніше.

— Гм, — сказав Даніель Улофссон. — Якщо не помиляюся, в 11-С проходить лікування якась Лісбет Саландер.

Його так легко не проведеш.

— Невже? — здивувався Мікаель Блумквіст. — Цікаво. Довідайся, в якій палаті вона лежить, що там у прилеглих приміщеннях і який у неї розпорядок дня.

— Здається мені, що в цьому репортажі мова піде зовсім про інше, — сказав Даніель Улофссон.

— Я вже говорив. Мене цікавлять лише зібрані тобою відомості.

Вони обмінялися адресами електронної пошти.

Відчинивши двері палати, сестра Маріанн побачила, що Лісбет Саландер лежить горілиць прямо на підлозі.

— Гм, — промовила сестра Маріанн, висловлюючи тим самим сумнів з приводу того, чи годиться лежати на підлозі у відділенні інтенсивної терапії. Проте вона не могла не визнати, що іншого підхожого місця для моціону в пацієнтки просто немає.

Згідно з рекомендаціями фізіотерапевта, протягом тридцяти хвилин Лісбет Саландер намагалася робити віджимання, розтяжки і присідання і вся змокріла. У неї був довгий перелік рухів, які їй слід було щодня виконувати, щоб зміцнити мускулатуру плеча і стегон після перенесеної три тижні тому операції. Лісбет важко дихала і відчувала, що перебуває дуже далеко від ідеальної форми. Вона швидко втомлювалася, і від найменшого напруження в неї щось тягнуло і боліло в плечі. Зате вона, безперечно, видужувала. Головні болі, що мучили її перший час після операції, затихли і виникали коли-не-коли.

Лісбет вважала, що вже досить здорова для виписки чи бодай для спроби непомітно втекти з лікарні, але відповідної нагоди не траплялося. З одного боку, лікарі ще не заявили, що вона здорова, а з другого — двері до палати були постійно замкнуті і знаходилися під наглядом чортового найманця із служби охорони, який сидів на стільці в коридорі.

Вона вже цілком зміцніла для того, щоб її могли перевести до звичайного реабілітаційного відділення, проте після деяких перемов поліція і керівництво лікарні вирішили поки залишити Лісбет у палаті номер 18. Цю палату було легко охороняти, поблизу весь час вештався хто-небудь з персоналу, і вона розташовувалася в кінці загнутого літерою «Г» коридору. Начальство визнало, що простіше тримати Лісбет в коридорі 11-С, де персонал після вбивства Залаченка був проінструктований щодо заходів безпеки і вже знайомий з її складною ситуацією, ніж переводити її до іншого відділення і міняти вже усталений порядок.

У будь-якому разі виписка Лісбет Саландер із Сальгренської лікарні вважалася питанням кількох тижнів. Як тільки лікарі визнають її достатньо здоровою, її перевезуть до Стокгольма, у слідчий ізолятор Крунуберґ, де їй доведеться чекати суду. Приймати рішення щодо часу виписки мав доктор Андерс Юнассон.

Провести перший серйозний допит доктор Юнассон дозволив поліції лише через десять днів після пострілів у Госсеберзі, що цілком влаштовувало Анніку Джанніні. На жаль, Андерс Юнассон устромляв палиці в колеса і самій Анніці, регламентуючи спілкування з клієнткою, і це Анніку дратувало.

Після переполоху у зв’язку з убивством Залаченка доктор влаштував глобальне обстеження стану Лісбет Саландер і врахував той факт, що, будучи підозрюваною в потрійному вбивстві, вона, ймовірно, переживала великий стрес. Андерс Юнассон не мав ані найменшого уявлення про міру її винності, але як лікаря його