Читати книгу - "Листи з того світу"

ступив у непроглядну мряку колючого снігу та сутінок, що насувалися на місто. Я йшов у відомому напрямку в незнане майбутнє.

У квартирі відчувалася чиясь присутність. Звісно, усі кімнати виявилися порожніми, але зафарбоване вікно нав’язувало гидке відчуття, що за тобою підглядають. Від думки, що цієї ночі хтось, хто бажає тобі зла, стояв по той бік вікна, кидало в піт. Я впав на канапу. Їсти не хотілося, пити теж, тим більше, що-небудь робити.

Я навіть не вловив, чи заплющились очі, — фарбована завіса оголосила затяжний антракт виставі під назвою «День». Кімната перебувала в темряві. Для повного ефекту бракувало зачохлити меблі білими простирадлами та вигнати останнього актора, залишивши приміщення на розтерзання привидам. Я приготувався до зустрічі з будь-ким і справді почув наближення кроків. Потім хтось загримав у двері, і я скочив із дивана, відганяючи нав’язливі марення й дослухаючись до звуків. Мені не здавалося — хтось справді стукав. Я рушив до дверей.

— Андрію… — кликала Оксана.

Слабке світло, що якимось дивом пробивалося з кухні аж до порога, відбилося у її очах.

— Заходь, — сказав я байдуже і попрямував до своєї кімнати.

— Може, поясниш, що то було вранці? Яка муха тебе вкусила? — допитувалася Ксеня, прямуючи за мною.

Я не обзивався.

— Багрію, я до тебе звертаюся! — не витримала дівчина.

Я вже встиг упасти на диван, коли вона зайшла до кімнати.

— Ти чуєш, чи ні? Досить корчити з себе придурка! То тобі щось ввижається, то чується! На людей кидаєшся…

Переступивши поріг, Оксана відчула якийсь дискомфорт. Вона обвела кімнату поглядом, намагаючись виявити причину раптового занепокоєння.

— Що це? — спитала, ніби не своїм голосом.

Мій збайдужілий вигляд іще більше збентежив її.

— Ти навіщо замалював вікно?

— Ти справді гадаєш, що це зробив я?

— А хто? — парирувала Ксеня.

— Хотів би я знати.

У двері знову постукали.

— Це хлопці, — попередила дівчина.

— Звідки ти знаєш?

— Я їх покликала.

Прийшла моя черга дивуватися.

— Мені страшно за тебе, — пояснила Оксана.

Я пішов відчиняти. Гостями справді виявились Апостоли. Вони увійшли до передпокою, потираючи змерзлі руки.

— Здоров! Ну от, живий-здоровий, а Ксюха кіпішувала, — заговорив Павло, переводячи погляд із мене на Петра.

— У неї був такий голос, що я подумав, ніби ти в лікарню потрапив, — підтримав друга Петрик.

— Ще ні. Заходьте.

— Чаєм напоїш? — спитав Павло.

— Обов’язково, тільки спочатку дещо покажу.

Хлопці рушили за мною. Оксана вже відчинила вікно й оглядала скло, попри морозний вітер, що рвався всередину.

— Привіт, Ксеню! — привітався Павло. — От бачиш, із ним усе гаразд. А що це ви тут провітрювання затіяли?

Оксана причинила стулку і тихесенько промовила:

— Пофарбовано знадвору.

Якщо відкинути моральну підтримку, то загалом допомога гостей виявилась безрезультатною.

Кожен сидів, сьорбаючи теплий чай, і уникав дивитися на мене прямо. Оксана, яка врешті усвідомила суть останніх подій, схвильовано розгойдувалася на стільці. Чайна церемонія нітрохи не зменшила напругу, що зависла в повітрі після мого одкровення. Найгірше, що всі мовчали, і це страшенно дратувало.

— Будемо цілий вечір німувати? Чи ви вже зарахували мене до безнадійних?

На різкий тон зреагувала дівчина, блимнувши поглядом, сповненим нерозуміння. Хлопці ж поховали очі.

— А ти вважаєш, що у твою розповідь легко повірити?

Я опанував себе, розуміючи, що криками їх не переконати.

— Слухайте, там, — я штрикнув пальцем угору, — десятиліттями ніхто не жив. Ніколи сусіди не бачили, щоби звідти хто-небудь виходив чи заходив. Моя хазяйка стверджувала, що чула кроки, і я дивився на неї так само, як зараз ви — на мене. Але це виявилося правдою, присягаюся вам.

Я звернувся до Павла:

— Того ранку, коли ти прийшов, півночі хтось марширував уперед-назад!

Потому сказав Оксані:

— Коли ми повернулися з Карпат, ти спала й не чула, як нагорі сипалися якісь дрібні предмети — перлини з намиста, чи щось таке, не знаю… Зрештою, лист із БТІ і сьогоднішнє вікно… Хіба мало доказів? Чи ви направду думаєте, що я сам собі вікна замальовую?

Петро, який вірив у вищі сили, рішуче відклав горнятко й озвучив свою пропозицію:

— Хату потрібно освятити!

— Мою — нема потреби, а в сусідську не потрапиш. Ми ж не злочинці.

Рішучість, що звучала в моїх словах, знову пригальмувала розмову.

— Які ще варіанти? — підганяв я.

— Забиратися звідси геть! Я тобі давно говорила, що твоя хазяйка і її відьомські штучки до добра не доведуть! — запанікувала Ксеня.

Я змовчав, не маючи наміру підливати оливи у вогонь. Досі не висловив своєї думки Павло. Увесь час він уважно слухав, але не сказав жодного слова. Коли пристрасті вщухли, товариш зміряв нас багатообіцяльним поглядом, запаливши в мені іскру надії, що зараз я почую якийсь геніальний план. Він у нього таки мався, хоча геніальним його назвати було складно.

— Є одна ідея!

Три пари зацікавлених очей розіпнули його, змусивши продовжити.

— Звернімося в лабораторію паранормальних явищ.

Замисел Павла вирізнявся оригінальністю, чи, як тепер кажуть, креативністю, і з усіх почутих імпонував мені найбільше.

— Точно! — випалив я. — Як я сам до цього не дійшов, вона ж зовсім поруч: на братів Рогатинців.

Найменше ідея сподобалась Оксані, яка не забарилася із власною думкою.

— Ви збожеволіли! Щоб не було загрозою, не забувайте — воно довело до самогубства попередню власницю цієї домівки. Тікати треба звідси, а не шукати голку в копиці сіна!

Свою тираду дівчина адресувала хлопцям, мені ж запропонувала звернутися до здорового глузду.

— Андрію, ти тямущий хлопець, не заглядай у безодню!

Довелося пояснити Оксані свою позицію.

— Півроку тому я знайшов лист, у якому описувалася драматична історія маленької дівчинки. Якимось дивом, через півстоліття, я опинився у квартирі героїні того листа. Невідомо, за яких причин ця жінка загинула, залишивши мені у спадок своє помешкання. Чи маю я право давати звідси драпака?

Слова жодним чином не зворушили дівчину, тож я використав останню спробу.

— Зрозумійте, якщо ниточка тягнеться на той світ, я від цього не втечу.

На знак протесту Оксана підхопила пальто та видала насамкінець:

— Сміливо, але глупо!

Вона чкурнула за двері, навіть не попрощавшись. Розгніваний її поведінкою, я не кинувся навздогін, а лише нервово клацнув замком. Вертаючись на кухню, подумки я назвав її «божевільною», хоча згодом виявилося, що її рекомендація була найдоцільнішою — я мусив забиратися із квартири!

8

Зсередини лабораторія зовсім не виглядала на спеціалізоване приміщення для проведення наукових дослідів. Ні мікроскопів, ні людей у білих халатах, навіть мензурок із пробірками не було. Натомість мене зустріла помічниця медіума на ім’я Комета.

Зап’ястки жінки прикрашала така кількість браслетів, що я не міг утямити, як