Читати книгу - "Капітани піску"

склад. Спокій ночі світиться також в очах хворої Дори.

— Ближче… — шепоче Дора Педро.

Він присувається, тіла їхні дотикаються. Вона бере його руку, кладе її собі на груди. Пашить лихоманкою Дорине тіло. Педрова рука лежить на її дівочих персах.

— Ти знаєш, що я вже доросла?

Рука його ніжиться на її грудях, він притискає її до себе. Великий спокій у її очах.

— Була в дитячому будинку… Тепер можу стати твоєю дружиною.

Він дивиться на неї з подивом.

— Але ж ти хвора…

— Перш ніж я помру. Прийди до мене…

— Ти не помреш.

— Якщо ти прийдеш — ні…

Вони обнялися…

— Тепер ти моя, — шепоче він схвильовано.

Її обличчя, що пашить жаром, сповнюється радістю. Тепер спокій та ніч огортають Дору.

— Як добре… — шепоче Дора. — Я твоя дружина. Він цілує її.

— Тепер я засну, — каже вона.

Він лежав поруч, тримаючи гарячу Дорину руку. Дружина.

Спокій ночі охоплює подружжя. Кохання завжди прекрасне й солодке, навіть коли неподалік — смерть. У двох юних серцях немає більше страху. Тільки спокій, спокій ночі Баїї.

На світанку Педро поклав руку на лоб Дори. Він був холодний. Не було пульсу, серце не билось. Його крик лунає на складі, будить хлопців. Жоан Здоровило дивиться розширеними очима на покійницю.

— Ти не повинен був цього робити, — каже він Педро Кулі.

— Вона сама запрагла цього, — кидає він і йде, щоб не розплакатись.

Підходить Професор. У нього не вистачає мужності торкнутися її тіла. Але він усвідомлює, що для нього життя в складі скінчилося, йому тут нічого більше робити. З'являється Тичка з падре Жозе Педро. Падре торкається Дориної руки, кладе свою руку на її лоб і каже:

— Вона мертва…

Падре починає проказувати молитву. Всі голосно повторюють: «Отче наш, іже єси на небесіх…»

Педро Куля згадує про вечірні моління у виправній колонії. Він втягує голову в плечі, затискає вуха. Обертається і бачить тіло Дори. Тичка вкладає їй у пальці бузкову квітку. Педро ридає.

Повернулася мати Дона Анінья, прийшов Божий Улюбленець. Педро Куля не бере участі у розмові. Анінья каже:

— У цьому житті вона була як тінь. На тому світі вона стане святою. Як Зумбі дос Палмарес, якого вшановують на кандомбле, як Роза Палмейран. Хоробрі чоловіки і жінки стають святими для негрів…

— Вона була мов тінь… — повторює Жоан Здоровило.

— Вона піде на небо, — каже падре Жозе Педро. — Вона була безгрішна. Не знала, що таке гріх…

Тичка молиться. Божий Улюбленець знає, що від нього чекають, аби він відвіз покійницю на своєму вітрильнику і кинув у море перед старим фортом. Адже не може похоронна процесія вийти зі старого складу. Але як це втовкмачити падре Жозе Педро? Безногий поспіхом намагається пояснити… Падре спочатку жахається. Це гріх, він не може погодитися на гріх. Потім усе ж таки погоджується. Тільки Педро Куля не бере участі у розмові.

У мертвих очах Дори, очах матері, сестри, нареченої і дружини — великий спокій. Дехто з хлопців плаче. Кангасейро і Жоан Здоровило хочуть підняти тіло. Кангасейро ледве ворушить руками, а Жоан Здоровило плаче, мов жінка. Дона Анінья, тримаючи Педро за руку, накриває покійницю білою мереживною скатертиною.

— Вона піде до богині Єманжі, — говорить вона. — І теж стане святою…

Але ніхто не може підняти мертве тіло, бо Педро обіймає його і не хоче відпустити. Професор крикнув на нього:

— Відпусти! Я теж любив її! Зараз…

Вони несуть покійницю в нічний спокій, до таємничого моря. Падре молиться. Дивовижна процесія прямує вночі до вітрильника Божого Улюбленця. Педро Куля дивився з піщаного берега, як вітрильник відпливає у море, простягає до нього руки.

Повернулися на склад хлопці. Білий вітрильник щезає в морі. Місяць освітлює піщане узбережжя зорі сяють на небі і в морі. Панує спокій ночі. Спокій, що випромінився з Дориних очей.

Зірка з білявим волоссям

У гавані Баїї розповідають, коли вмирає мужня людина, вона стає зіркою в небі. Так було із Зумбі, з Лукасом де Фейра, з Безбуро, з усіма хоробрими неграми. Але ніколи пе траплялося, щоб жінка, якою б мужньою вона не була, стала після смерті зіркою. Декотрі, як Роза Палмейран чи Марія Кабасу, стали святими на кандомбле. Але ніколи жодна з них не стала зіркою.

Педро Куля кидається у воду. Він не може лишатися на складі серед зітхань і плачу. Він хоче супроводжувати Дору, хоче піти з нею, зустрітися з нею в безмежному царстві Єманжі. Він пливе все вперед і вперед, за вітрильником Божого Улюбленця. Він пливе і бачить перед собою Дору, свою дружину, вона простягає до нього руки. Він пливе, доки не знесилюється. Тоді лягає на спину, очі його звернені до зірок і великого жовтого місяця. Що було йому до того, що він помре, коли йшов за своєю коханою, коли його чекала любов? Чи залежало йому на тому, що цієї ночі, за твердженнями астрономів, комета пронеслася над Баїєю?

Те, що бачив Педро, була Дора, яка стала зіркою і пішла на небо. Вона була сміливішою за всіх жінок, за Розу Палмейран, за Марію Кабасу. Вона була така смілива, що перш ніж умерти, хоч була ще дитиною, віддала йому своє кохання. Тому вона стала зіркою на небі.

Зіркою з довгим білявим волоссям, зіркою, якої ніколи не було в ночі Баїї.

Щастя осяває обличчя Педро Кулі. До нього врешті теж прийшов спокій ночі. Тепер він знає, що вона сіятиме для нього серед тисячі зірок на незрівнянному небі негритянського міста Баїя, з яким не може зрівнятись жодне місто в світі.

Його підбирає вітрильник Божого Улюбленця.

ПІСНЯ БАЇЇ — ПІСНЯ СВОБОДИ

Покликання

Після смерті Дори минуло ще небагато часу, і враження від її короткої і виразної присутності і від її смерті сповнювали ночі на старому складі. Деякі хлопці, входячи до складу, за звичкою позирали в той куток, де звичайно сиділа Дора, біля Професора і Жоана Здоровила. Вони все ще вірили, що побачать її там. Вона залишилась для них нез'ясованою загадкою. Поява матері і сестри в їхньому житті була зовсім несподіваною. Тому вони все ще роззиралися за нею, хоч і бачили, як її відвіз Божий Улюбленець на своєму вітрильнику в морські простори. Тільки Педро Куля не шукав її на складі. Педро Куля дивився в небо і бачив там зірку з довгим золотавим волоссям.

Одного разу Професор не запалив своєї свічки і не розгорнув книжки, нічого й