Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Проте вони з’являться на столі у слушну хвилину.

Перед «останнім дзвінком» я не забуваю запитати Беріндея, чи приготував він ордер на арешт.

— Як ви й просили, лише залишив місце, щоб уписати туди імена та прізвища, які ви потім назвете, — запевняє мене прокурор. — Хочу, одначе, вам дещо сказати. У ваших приготуваннях деякі моменти непокоять мене.

Щоб у нас із прокурором не було перед виставою непорозумінь, краще з’ясувати тепер:

— Що саме пас непокоїть?

— Я знаю вас як справедливу й великодушну людину. Чому ви не зважили на прохання цього малого бешкетника? Навіщо його сюди викликали?

Несподіване, хоч і законне запитання прокурора воскрешає в моїй пам’яті майже цілоденний «супермарафон». Проте мої зусилля завершились успішно. Розшуки цього бешкетника, тобто Доріна Петре, грали далеко не останню роль.

— Його потрібно було знайти, — пояснюю йому. — І ви повинні зрозуміти чому. Для цього були щонайменше дві поважні причини. Не забувайте, що перший, хто ввійшов до мансарди, був Дорін Петре. Тому потрібно було з’ясувати, що він там бачив. Потім, щоб задовольнити його прохання, треба було познайомитися з ним, глянути йому в очі, дізнатися, чим він дихає, зрештою, переконатися, що його вчинок був лише прикрим непорозумінням. Тепер я впевнився особисто, що йому можна вірити й можна пробачити. Опісля ми подружилися, і він присутній тут уже як мій друг. Зрозуміло? — Я дивлюся на годинника: — Чи не час розпочинати?

Задоволений моїми поясненнями, прокурор дає згоду:

— Що ж, ходімо! Ми взяли на себе зобов’язання розпочати точно о шостій вечора, і ми його дотримали.

Як гостинний господар, він одчиняє двері — і ми опиняємося на «сцені», де стоїть стіл до писання, за яким сидять троє викликаних на очну ставку. Слідом за прокурором вмощуюсь і я по той бік столу і кладу досьє на стіл. Якраз навпроти мене сидить Петронела Ставру. Їй доводиться докласти чимало зусиль, щоб витримати мій погляд. Праворуч від неї — Тудорел Паскару, ліворуч — Валеріан Братеш. Всі троє, ніби заздалегідь домовившись, з’явилися сюди одягненими наче на проханий обід.

Мати Петронели виглядає вже не так бундючно, як у генераловім кабінеті, а на обличчі Лілі можна прочитати нетерплячку й цікавість дитини, яка вперше потрапила до театру. «Я не помилилася, коли попросила контрамарку на що виставу», — промовисто свідчить її погляд.

В іншому кутку кімнати, за маленьким столиком, сидить стенографістка, літня втомлена жінка, і крутить у руці олівець, чекаючи початку допиту. Неподалік від неї двері, лаштунки, що перебувають під наглядом Поваре.

«Завіса!» — оголошую я подумки сам собі і звертаюся до тих трьох, що сидять навпроти:

— Ми закликали вас сюди, щоб з’ясувати деякі аспекти передчасної смерті Крістіана Лукача. Не минуло ще й доби відтоді, як на його похороні товариш Валеріан Братеш виголосив схвильовану промову…

На мить умовкаю. Праворуч від мене уважно дослухається до кожного слова прокурор. Цим його роль поки що й вичерпується. Лише наприкінці, «у фіналі вистави», якщо він визнає мої доками за незаперечні, він візьме ручку й заповнить ордер на арешт.

Зрештою, як і кожен «режисер», я склав попередньо план, за яким розвиватимуться події, де кожному вготовано його роль.

— Крістіан Лукач помер, — розвиваю свою думку, — тобто наклав на себе руки, але залишилося кілька темних моментів.

Із щонайпильнішою увагою слухає Тудорел Паскару. Просто ні на мить не зводить з мене очей. Але це не обходить мене.

— Всі ви знали його дуже добре. Приміром, товариш Братеш — по науці… Тудорел Паскару — гра випадку — бачив свого двоюрідного брата всього за дві години до його смерті… А ви, товаришко Ставру, коли бачили його востаннє?

Довге рівне волосся, спадаючи на обличчя, приховує частину його. Від неї віє холодною вродою. Як могло статися, що Крістіан Лукач досвідченим і добрим оком маляра не помітив у зіницях своєї коханої оцього лихого вогника?

— Як я вам уже казала, я не бачила його принаймні два місяці.

Я вислуховую її відповідь і переводжу погляд на Тудорела Паскару. Він спокійний, йому доводилося мати діло з представниками влади. Знаю, що він і рота не розтулить, поки не примусиш його відповідати на запитання.

— Чи не мав ваш двоюрідний брат причин укоротити собі віку?

Досі Тудорел Паскару сидів, заклавши ногу за ногу. А тепер, немов підкреслюючи цим свою поштивість, міняє позу:

— На мою думку, мій двоюрідний брат не мав причин, окрім одної-однісінької: кохання… злощасне кохання.

Спрямовую погляд на Петронелу: жодних змін на її обличчі, так само, як і в її майбутнього чоловіка. А Тудорел Паскару вмовкає, чекаючи на мої запитання.

— Поясніть докладніше, — прошу його. — Нас цікавить, на чому конкретно грунтується ваше твердження.

— Крісті не раз зізнавався мені, що втрата Петронели завдала йому глибокої рани, яка з часом не тільки не загоїлася, а ще дужче кривавила. Він не уявляв життя без коханої. Я переконаний, що біль, самотність, її зрада і штовхнули його на нерозважне самогубство.

— Він говорив коли-небудь про смерть?

— Ніколи! Хоч одного разу дав мені зрозуміти, що тільки щире кохання робить життя осмисленим.

Петронела здригнулася, а може, мені лише здалося… Я запитую її:

— А що ви думаєте з цього приводу?

— Ви чули мою думку, коли приходили до мене позавчора!

Вона намагається триматися визивно. Позавчора у неї це краще виходило.

— Цього разу вас викликали офіційно на очну ставку, — уточнюю я, — в присутності прокурора. Він бажає почути відповідь особисто від вас.

Мої слова переконують її.

— Справді, наше розлучення вразило його самолюбство. Це природно — він кохав мене. Але я ще на початку наших зустрічей остерігала його, що одного чудового дня розлюблю його й покину. І такий день настав. Я йому пояснила, як другові, що покохала Валеріана Братеша, і він зрозумів мене. Не робив жодних спроб утримати мене. Я вже говорила вам, що Крісті не міг накласти на себе руки через мене, бо в нього була більша любов, яка підтримувала його в найважчі дні, — любов до мистецтва.

Валеріан Братеш на знак згоди глибокодумно киває головою. Власне, я й сам з цим згоден. Але такий уже мій фах: моя згода чи незгода не звільняють мене від обов’язку ставити запитання і вимагати відповідей на них.

— Розрив між вами призвів до сварки?

Вона стенає плечима з удаваним подивом:

— Не розумію…

— Я мав на увазі, чи було щось між вами, що могло призвести до психічної травми?

Краєчком ока спостерігаю, як поводяться ті двоє, — вони напружено чекають, що відповість Петронела.

— Таж він