Читати книгу - "Мертвим не болить"

з кожушка, набралося снігу. Там мокро. Хвилює думка: як Юрко? Така дорога, певно, далася йому взнаки. І тут, як відповідь на мої думки, з-за рогу хатини з'являється Катя.

— Молодший! Га, молодший! Друг кличе...

Від кепського передчуття в мене заходиться серце. Я підводжуся. Звіддаля піднімає голову Сахно. У погляді його причіплива суворість службіста.

— На хвилину,— кажу я й бреду за ріг.

У хаті напівтемрява. Вибиті вікна завішені одягом. На підлозі збита, злежана солома. (Видно, за цю добу завітали сюди не ми перші). Але тут тепло. Мене зустрічає літній згорблений чоловік у чорному ватнику. У кутку сидить на купці соломи похмурий німець. Поруч на якійсь свитці лежить, дрижить-тремтить у брудних бинтах льотчик. Німець час від часу прикриває його шинелею. Ближче до вікна стишено лежить багатостраждальний сябр.

— Сядь,— тихо каже Юрко, відкривши і знову безсило заплющуючи очі.

Я сідаю біля нього на солому й мовчу. Я не знаю, що з ним. Чи не найгірше?..

— Тебе там не поранило? — тихо питає Юрко.

— Ні, Юро. Обійшлося. А ти чув? — запитую я, затамувавши подих. Невже він усе чув, що діялося на дорозі.

— Я розумію,— маючи на думці щось своє, каже Юрко.— З нами клопоту!.. Самим біди вистачає! Але знаєш... Не кидай. Дуже прошу. Я що — чорт зі мною... Але мати в мене, знаєш... Не переживе вона...

Він змовкає, і мені відлягає від серця.

— Юро! Ну що ти! — дивуюся я і відчуваю свою нещирість. Бо я не знаю, куди ми ще подамося. Як вирвемося з цієї біди? Чи вдасться винести його живого? Не знаю чому, але моя рішучість врятувати його будь-що похитнулася! Але я впевнено обіцяю:

— І не думай про це: не кинемо!

Юрко чогось утуплюється у стелю, здригається:

— Морозить, холера. А взагалі мені ліпше. Я тепер відчуваю: виживу. Учора, признаюся, думав, кінець,— він пробує всміхнутися, і знов стає серйозним: — Вибратися б тільки...

— Виберемося, Юро. Тут уже недалеко. Ось німець допоможе. Ще є двоє здорових. Не хвилюйся.

Я оглядаюся на Катю, що тихо стоїть ззаду, і раптом бачу ще когось на підлозі в другому кутку. Прикритий шинеллю, він лежить у затінку. Тільки ноги в німецьких, дбайливо підбитих чоботях витяглись аж до порога.

— Хто це?

— Німець. Хто ж іще...— каже Катя.

— Німець, синку, німець,— підтверджує старий, видно, господар цієї хатини. Він шкандибає від порога й сідає на край лежанки. Потім розважливо скидає шапку. На білій голові скуйовджені сиві пасма.

— Звідки німець?

— Так тут, учора... Помирав на шосейці. Ну, підібрав...

Я піднімаюся, відкидаю край шинелі. На скривавленій соломі жовте, здається, ще молоде обличчя. Напівзаплющені застиглі очі. Худа шия. На погонах по два офіцерських знаки. Обер-лейтенант вермахту.

— Цілу ніч скидався. І плакав, як дитина. Нелегко відходив, не дай боже. Тепер що?.. Тепер царство небесне.

— Ти що, у німців служив? — пропікаючи старого поглядом, суворо запитує Катя.

Чоловік підводить очі, в них докір:

— Чому ти так кажеш, дочко?

— Бо дуже жалісливий.

— Ну, хай собі жалісливий... Непогано це. А німцям я не служив. Я працював тут. Двадцять років тут працював на залізниці, — ображено каже старий.— Себе годував. Невістку з дітьми. Та ще двох ваших у сорок першому виходжував... Поки рани загоїлися. Що ж, сам був солдатом. У ту, миколаївську, сьорбнув лиха... У полоні їхньому був. Знаю.

— А це? — киваю я на німця під шинелею.

— А що це? Був, може, фашистом. А помирав, бога згадував. Гот, по-їхньому. Який уже тут фашист? Перед кінцем. Смерть, вона всіх зрівнює. Тепер він просто людина. Небіжчик.

— Олюднюєш його! — каже Катя.— Мало ти, мабуть, бачив їх...

— Та вже довелося,— засопів старий, спираючись на коліна. Руки його з покрученими суглобами зчеплюються у вузол.

Мені здається, у німця на ремені зброя. Схилившись, я смикаю за кобуру — справді, там невеличкий, чорний, як вороняче крило, пістолет. Збоку напис бельгійської фірми. На диво зручна рукоятка щільно влягається в долоню. Інше мене мало цікавить, а зброя знадобиться. Тим більше що в магазині повно патронів. Ударом долоні я заганяю назад магазин і ловлю на собі погляд Юрка:

— У тебе є? Нема? На, візьми цей. Хай буде.

Юрко ослаблою рукою бере пістолет. Але в очах його немає і крихти тієї цікавості, що звична у таких випадках. Я вже помітив, що за цей важкий час поранення в погляді мого сябра з'явилося щось нове, не відоме мені раніше. Якась внутрішня настороженість невідступно керує ним. Юрко, такий знайомий і звичний, стає майже чужий. Це засмучує і мимоволі починає віддаляти його від мене, і я не знаю, що сказати йому. Давня тривала наша єдність послаблюється, без слів зв'язок зникає, і я мовчу. Мовчить, перевзуваючись на підлозі, Катя, мовчить старий на лежанці. І раптом під вікнами розлягається окрик Сахна:

— Василевич! Василевич!

У мене завмирає серце — німці? Я вискакую у двері і на порозі зіштовхуюся з Сахном. Мало не збивши мене з ніг, капітан хапається за карабін.

— Дай сюди!..

І бігцем за ріг до штахетника. Я кульгаю туди ж, чекаючи відразу побачити біду. Але танкіст, спокійно лежачи на своєму місці, якось байдуже дивиться вдалечінь. Після хатніх сутінок осліплює снігова яскравість, однак мені здається, ніби полем хтось іде. Далеко і ніби сам. Тим часом Сахно поспіхом перезаряджає карабін і, притуливши його до штахетини, цілиться. Незабаром гахкає постріл:

— Що таке?

Танкіст оглядається, обличчя його, проте, спокійне. Хлопець тікає в степ.

— Та той ось драла дає...

Розвідник? Ну, так воно і є. Далеко, під самим пагорбком, бовваніє блякла постать. Видно, далеко відійшовши від нас, він збочив з дороги і тепер навпростець шурує кудись по сніговій цілині. Спочатку ця новина обпекла мене гнівом, потім прийшло здивування: куди ж він прямує? Якби до німців, не варто було сходити з дороги: німці ж у селі... Тим часом Сахно знову стріляє.

— Припиніть! — кричу я.— Що ви робите?!

Проте капітан, не слухаючи, стріляє ще, але ж далеко: не влучиш. Розвідник, мабуть, почувши постріли, спиняється трохи й махає над головою рукою: мовляв, чорта з два мене дістанете!

— Що ви робите? Хіба він до німців?

Сахно, як зацькований вовк, озирається і зривається на ноги:

— А ви замовкніть! Замовкніть! —