Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Джеррі тішився співом майже так, як курець опію тішиться мареннями. Він справді марив — невиразно, туманно марив на яві, з широко розплющеними очима; його оповивало хмарою запашне богинине волосся, а її голос тужив разом з Джерриним, і його свідомість тонула в маревах іншого світу, що приходив до нього зі співу й що був самим співом. Йому згадувався біль, але так давно забутий, що вже й не болючий. Ті згадки не мучили Джеррі, а скорше переймали його солодким смутком, піднімали й відносили з «Аріеля», що стояв на якорі в якій-небудь кораловій лагуні, кудись в отой нетутешній, несправжній Інший Світ.

У такі хвилини він жив серед видив. Йому уявлялось, наче він серед холодної похмурої ночі сидить на голому пагорбі й виє на зорі, а з темряви, здалеку-здалеку, долинає виття-відповідь. Потім звідусюди, здаля й зблизька, озиваються нові й нові голоси, і ось уже вся ніч лунає голосами його родичів. Бо то вила його рідня. Ніколи не бачивши, не чувши, він усе ж знав тих насельників Іншого Світу.

Наласу, вчивши Джеррі розмовляти гарчанням та чмиханням, умисне звертався до його розуму; а Вілла, сама не здогадуючись, що вона робить, зверталась до його серця, до тайників спадковості, зачіпала найглибші струни прадавніх спогадів і видобувала звуки з тих струн.

Приміром, перед ним іноді виринали з ночі неясні образи, чи, скорше, тіні, і мчали повз нього, мов привиди, а у вухах йому лунав, ніби крізь сон, гавкіт зграї, що женеться за здобиччю; тоді серце його билося частіше, в ньому прокидався мисливський інстинкт, і лагідне, стримане виття-спів збивалось на нетерпляче скавчання. Голова його опадала з хмари розпущених кіс униз, а лапи починали неспокійно, судомно тіпатись, наче він біг, і враз, за одну мить випавши з дійсності в сон, Джеррі вже мчав і сам серед примарної зграї, охоплений мисливським поривом.

І як, буває, люди жадають опію чи гашишу, так Джеррі жадав тої втіхи, що її зазнавав, коли Вілла Кенен розгортала йому обійми, оповивала його своїми косами й піснею заносила далеко через час і простір, у марення про його прадавню рідню.

Однак не щоразу, коли вони співали вдвох, Джеррі відчував таке. Здебільшого він не бачив видив, його тільки поймали невиразні почуття, сумні й солодкі, ніби тіні спогадів. А часом той смуток навіював йому образи Шкіпера, й містера Гегіна, і Теренса, й Бідді, і Майкла, й усього давно зниклого життя на плантації Меріндж.

— Люба, — сказав якось Гарлі дружині, коли вона доспівала з Джеррі пісню, — йому дуже пощастило, що ти не дресирувальниця, чи то пак «артистка-дресирувальниця», а то б ви двоє були коронним номером по всіх естрадах і цирках світу.

— Ну й що ж, — відповіла вона. — Я знаю, що він радо виступав би зі мною…

— І це була б вельми незвичайна річ, — докінчив Гарді.

— А чому?

— Тому що хіба в одному випадку з сотні дресирована тварина любить свою роботу або дресирувальник любить тварину.

— А я гадала, що жорстокість у цьому ділі давно вже відійшла в минуле… — сказала Вілла.

— Так гадають усі глядачі — й у дев'яноста дев'ятьох випадках із ста помиляються.

Вілла глибоко, з удаваним жалем зітхнула.

— Тоді, мабуть, доведеться відразу зректися такої блискучої й зисковної кар'єри. А все ж як гарно б виглядали афіші з моїм ім'ям величезними літерами…

— «Вілла Кенен — Солов'їне Горло і Співунчик — ірландський тер'єр-тенор», — підказав Гарлі.

І Джеррі, звісивши язик, забігав очима й засміявся разом з ними — хоч він і не знав, чого вони сміються, але з їхнього сміху розумів, що вони раді, а любов до них спонукала його радіти, коли радіють вони.

Бо Джеррі знайшов, і то повною мірою, те, чого жадала його природа, — любов бога. Визнавши, що ці двоє панують на «Аріелі» разом, він любив їх обох; і все ж таки, можливо, через те, що вона проникла найглибше в його серце своїм чарівним голосом, який переносив його в Інший Світ, Джеррі полюбив богиню так, як ще не любив ніколи й нікого, навіть самого Шкіпера.

РОЗДІЛ XXIII

Одну річ Джеррі засвоїв на «Аріелі» дуже рано: що ганяти чорношкірих не дозволяється. Радий догодити й прислужитися своїм новим богам, він скористався з першої нагоди й налетів на тубільців, що припливли пірогою в гості й піднялися на борт судна. Коли Вілла зразу цитьнула на нього, а Гарлі владно покликав, він зупинився, зовсім сторопілий. Щиро гадаючи, що то він помилився, Джеррі знову став наскакувати на одного тубільця, якого обрав собі за жертву. Тоді Гарлі вже гримнув на нього, і Джеррі підбіг і закрутив хвостом та завихляв боками, ревно благаючи пробачення, а тоді лизнув рожевим язиком хазяїнову руку, що вже ласкаво поплескувала його по голові.

Далі Вілла підкликала його до себе, взяла обома руками за писок, нахилилась до нього і, дивлячись йому в очі, довго й поважно тлумачила йому, що ганяти чорношкірих гріх. Сказала, що він не простий лісовий собака, а родовитий ірландський джентльмен і що собаці-джентльменові не личить кривдити безневинних тубільців. Усе те він вислухав уважно, не кліпнувши очима, і хоч слів не розумів, але про що йдеться, збагнув добре. Він уже знав із мови «Аріеля» слово «фе!», а вона вжила його кілька разів. «Фе!» для нього означало «не можна», тобто це слово встановлювало табу.

Ну, а коли такий у богів звичай і така їхня воля, і о хто він, щоб не коритись їхній владі чи брати її під сумнів? Так міг спитати себе Джеррі. Якщо чорношкірих не слід ганяти, то він їх і не ганятиме, дарма що Шкіпер колись заохочував його до цього. Звісно, Джеррі не міркував так виразно, але по-своєму він дійшов такого висновку.

Любити бога, вважав він, означало служити йому. І Джеррі радий був догоджати богам своєю службою. А наріжним каменем служби для нього був послух. І все ж йому спершу дуже тяжко було не гарчати й не хапати зубами чорні ноги зухвалих тубільців, що мелькали повз нього на білій палубі «Аріеля».

Та він ще мав дізнатися, що цей закон чинний не завжди. Якось Віллі Кенен захотілося скупатись по-справжньому, в текучій прісній воді, і, як на те, чорношкірий лоцман Джонні з Тулагі припустився помилки. На карті показано було річку Сулі завдовжки одну милю — не тим, що річка була така коротка, а тим, що жоден білий ще не