Читати книгу - "Спокута"

теж підвівся й зробив заспокійливий жест обома долонями.

— Сі…

Коли вона кинулася, щоб вихопити в матері листа, то не тільки брат, а й двоє поліцейських заступили їй дорогу. Маршал теж підвівся, але не втручався.

— Це належить мені, — кричала вона. — Ви не маєте ніякого права!

Емілі навіть не підвела голови й повільно перечитала лист кілька разів. Завершивши читання, вона на лють доньки відповіла власною крижаною версією.

— Якби ви, дуже освічена молода леді, зробили те, що належало зробити, й прийшли з цим до мене, тоді ще щось можна було би вдіяти, і ваша кузина не переживала б увесь цей кошмар.

Якийсь час Сесилія самотньо стояла в центрі кімнати, стискаючи й розтискаючи пальці правої руки, обводячи їх усіх поглядом, нездатна повірити, що її щось пов’язує з такими людьми, нездатна пояснити їм, як це все було. І хоча Брайоні почувалася виправданою реакцією дорослих і переживала якусь солодку внутрішню піднесеність, але все ж була рада, що вона зараз тут, на канапі, разом із мамою, напівсхована за цими чоловіками від презирства, що палало в очах сестри. А та ще кілька секунд пекла їх цим поглядом, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати. Коли вона йшла холом, у неї вирвався крик болю, посилений акустикою, витвореною голими кам’яними плитками підлоги. У вітальні всі відчули полегшення, навіть розслабилися, почувши, що вона піднімається сходами. Коли Брайоні знову звернула увагу на те, що діється навколо неї, то лист був у руці Маршала, який повернув його інспектору, а той вклав у розгорнутому вигляді в папку, розкриту перед ним молодшим поліцейським.

Нічні години пролітали, а вона не відчувала втоми. Нікому не спало на думку відправити її до ліжка. Важко сказати, скільки часу минуло від моменту, коли Сесилія пішла до себе в кімнату, до того як Брайоні вирушила з мамою в бібліотеку на свою першу офіційну розмову з поліцією. Місіс Толліс залишилася стояти, Брайоні сиділа по один бік письмового столу, а інспектори — по інший. Запитання ставив той, із камінним лицем, який виявився дуже лагідним, неспішно розпитуючи її хриплуватим голосом, що був водночас і задушевним, і сумним. Оскільки вона могла показати їм, де саме Робі напав на Сесилію, вони всі пішли в той куток між полицями, щоб як слід усе оглянути. Брайоні прослизнула між ними, притулилася спиною до книжок, щоб показати їм, як стояла її сестра, і побачила перші синюваті ознаки світанку у високих вікнах бібліотеки. Потім вона вийшла з кутка й розвернулася, демонструючи позицію ґвалтівника, і показала, де стояла вона сама.

— Чому ж ти мені нічого не сказала? — запитала Емілі.

Поліцейські дивилися на Брайоні й чекали. Це було доречне запитання, але їй би навіть на думку ніколи не спало непокоїти цим маму. Усе б скінчилося ще одною мігренню.

— Нас покликали обідати, а потім утекли близнюки.

Вона розказала, як лист потрапив їй до рук, на мосту, в сутінках. Що примусило її відкрити його? Важко було пояснити той імпульсивний відрух, коли вона дозволила собі не думати про наслідки свого вчинку, або те, як письменниці, якою вона стала саме цього дня, необхідно знати, розуміти все, що діється навкруг неї.

— Я не знаю, — сказала вона. — Мені було страшенно цікаво. Я ненавиділа сама себе.

Десь приблизно в цей час один із констеблів просунув у двері голову й сповістив новини, які дивно узгоджувалися з усіма нещастями цієї ночі. Дзвонив шофер містера Толліса з автомата біля Кройдонського аеропорту. Міністерський автомобіль, одразу ж наданий завдяки люб’язності міністра, зламався в передмісті. Джек Толліс спить, накритий пледом, на задньому сидінні й приїде, мабуть, першим ранковим поїздом. Коли ці факти вислухали й висловили жаль із цього приводу, Брайоні ненав’язливо повернули, до сьогоднішніх подій, до того, що відбувалося на острові. На цьому початковому етапі інспектор намагався не тиснути на дівчинку навідними питаннями, і в такій уміло витвореній атмосфері вона змогла вибудувати й сформувати розповідь власними словами і встановити ключові факти: світла ледь-ледь вистачало, щоб вона впізнала знайоме обличчя; коли він відсахнувся від неї й тікав кругом галявини, його зріст і рухи теж були їй знайомі.

— Отже, ти бачила його.

— Я знаю, що це був він.

— Забудьмо про те, що ти знаєш. Ти сказала, що бачила його.

— Так, бачила.

— Так само, як ти бачиш мене?

— Так.

— Бачила його на власні очі?

— Так. Я бачила його. Я бачила його.

І цим завершилося її офіційне прослуховування. Поки вона сиділа у вітальні, відчувши нарешті втому, але не бажаючи йти спати, розпитували її матір, потім Леона і Пола Маршала. Викликали на допит старого Гардмена і його сина Денні. Брайоні чула, як Бетті казала, що Денні весь вечір був удома разом із батьком, який міг поручитися за нього. Констеблі один за одним верталися з пошуків близнят до головного входу, і їх відводили на кухню. З тих плутаних передсвітанкових годин, які майже не залишились у пам’яті, Брайоні ще могла пригадати, що Сесилія відмовлялася вийти з кімнати, відмовлялася від будь-яких розмов із поліцією. В наступні дні вона вже не матиме вибору, і коли вона нарешті подала свою власну версію того, що сталося в бібліотеці — треба сказати, значно більш шокуючу, ніж версія Брайоні, хоча побачення і відбувалося за обопільною згодою, — то просто підтвердила сформовану вже спільну думку: містер Тернер — небезпечна людина. Неодноразові вимоги Сесилії, щоб вони як слід розпитали Денні Гардмена, вислуховували в повному мовчанні. Було цілком зрозуміло, хоча й виглядало достатньо наївно, що ця молода жінка критиме свого приятеля, кидаючи підозру на невинного хлопця.

Десь після п’ятої, коли пішли чутки, що вже готується сніданок, принаймні для констеблів, бо ніхто більше не мав апетиту, домом пронеслася звістка, що якась постать, можливо, Робі, наближається зі сторони парку. Може, хтось дивився з вікна на верхньому поверсі. Брайоні не знала, як виникло рішення, щоб вони всі вийшли чекати надвір. І раптом усі вони — вся родина, Пол Маршал, Бетті зі своїми помічницями, поліцейські — вже стояли щільною групою біля головного входу. Тільки Лола в наркотичному забутті й розлючена Сесилія залишалися нагорі. Можливо, місіс Толліс не хотіла, щоб ця зараза переступала поріг її дому. Можливо, інспектор побоювався якогось насильства, з яким легше буде впоратися надворі, де було більше місця, щоби провести арешт. Усі чари світанку десь зникли, їм на зміну прийшов сірий ранок, позначений лише літнім туманом, який незабаром розвіється під променями сонця.

Спочатку вони нічого не