Читати книгу - "Життя у позику"

215
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54
Перейти на сторінку:
затримав портьє.

— Прикра справа, мадам. Ви доручили мені, щоб я замовив труну і місце на кладовищі. Сестра пана Клерфе Негайно після приїзду також замовила труну за рахунок автомобільної фірми. Тепер ваша труна зайва.

— Ви не можете її повернути?

— Представник фірми в Ніцці каже, що труна була спецзамовленням. Він може її забрати задля глибокої поваги, але не за цю ціну.

Ліліан поглянула на нього безпорадно. Раптом постала перед очима гротескова картина — вона з порожньою труною повернеться до якогось санаторію в горах, а тим часом сестра Клерфе в другій труні вивезе його порізані рештки і складе в сімейній гробниці.

— Я запропонував цій пані, щоб взяла вашу труну для пана Клерфе, — сказав портьє. — Вона не захотіла. Дуже принципова. Рахунок за готель також сказала виставити автомобільній фірмі. Звичайно, з повним харчуванням, а вчора увечері видудлила пляшку шато Лафіту 1929 року! Найкраще вино, яке ми маємо. Представник похоронної фірми взяв би знову труну запівдарма.

— Добре, — відказала Ліліан. — І прошу підготувати мій рахунок. Увечері я виїжджаю.

— Дуже прошу. Крім того є ще проблема з місцем на кладовищі. Тепер ви його вже не потребуєте, а я заплатив за вас наперед. Сьогодні важко щось поладнати, бо субота. До понеділка не буде в бюро нікого.

— Хіба в суботи і неділі люди тут не помирають?

— Помирають. Тоді купують могили в понеділок.

— Прошу дописати ціну до мого рахунку.

— Хочете залишити собі місце на кладовищі? — поцікавився з недовір’ям портьєр.

— Я не знаю, не хочу вже про це говорити. Допишіть, скільки ви заплатили, усе допишіть. Але я не хочу вже про це чути! Не хочу! Розумієте це?

— Дуже добре, мадам.

Ліліан повернулася до своєї кімнати. Дзвонив телефон. Не підняла слухавки. Спакувала решту речей. У торбі знайшла квиток до Цюріха. Поглянула на дату. Потяг від’їжджав увечері.

Телефон задзеленчав знову. Коли замовк, охопив її панічний страх. Здалося, мовби померло щось більше, ніж Клерфе, мовби померло все, що знала. Боріс також. Хтозна, що з ним сталося. Може, і він давно вже не живе, а ніхто не міг їй цього повідомити, бо не мав її адреси, або просто не хотів.

Ліліан підняла слухавку, але відразу ж опустила руку. Не могла йому зателефонувати. Принаймні не тепер. Не зрозумів би її, думав би, що телефонує йому тільки тому, що Клерфе помер. Він ніколи б їй не повірив, що вона збиралася покинути Клерфе. Ніколи, зрештою, й не мала наміру йому це розповісти.

Ліліан сиділа завмерши, поки сірі сутінки не вповзли до покою. Вікна були відкриті. Шелестіння дерев звучало в її вухах, наче шепіт зловтішних сусідів. Портьє сказав їй, що сестра Клерфе виїхала опівдні, пора і їй у дорогу.

Вона встала, але завагалася. Не могла піти, не довідавшись, чи Боріс ще живе. Не конче телефонувати йому самому. Могла зателефонувати до пансіонату і попросити його до телефону, подаючи яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне відкласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарату.

Замовила розмову. За вікном чула кроки по гравію в саду. Нагадало це їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона не знала про це. Але й не хотіла його мати. Він стояв би порожній і повільно занепадав би разом зі своєю ліпниною, якщо б не конфіскувала його сестра Клерфе, озброєна в подвійну моральність однобокої справедливості.

Задзвенів телефон. Жіночий голос повідомив, що Боріса нема. «Від’їхав», — почула Ліліан і отерпла. Від’їхав — вона знала, що це означає у горах. Так казали, коли хтось помер. Це не могло, зрештою, означати нічого іншого — куди б він ще мав виїхати? Навіть його давньої господині вже не було.

Якийсь час сиділа непорушно. Врешті встала і зійшла вниз. Заплатила рахунок і сховала квитанцію в торбу.

22

Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Загорілися перші ліхтарі, підкреслюючи ще понурішу голизну будівлі. Засмаглі туристи пересувалися галасливо повз неї і сідали до потягу на Марсель. Ліліан сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена, не знаючи чим це викликано: смутком, порожнечею чи замиренням з долею.

Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу, обнюхавши кількох жінок, зупинився, а потім кинувся до неї. Майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав так, що враз їх оточив гурт здивованих людей.

— Вольф, — сказала з недовір’ям. — Вольф! Звідки ти тут взявся?

Собака залишив її у спокої і побіг до натовпу, який негайно розступився. Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.

— Боріс!

— Отже ми ще встигли тебе відшукати, — сказав Волков. — Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив тебе пізніше шукати.

— Ти живий! — Шепнула Ліліан. — Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від’їхав. Я думала…

— Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.

— Ти живий, — повторила.

— І ти жива, душко! Все решта не рахується.

Поглянула на нього. Враз зрозуміла, що мав на увазі — що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм, були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все, і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.

— Так, Борісе, — сказала. — Усе решта не рахується.

Він зиркнув на її багаж.

— Коли від’їжджає твій потяг?

— За годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.

— Я не мушу повертатися, — сказав Волков.

Поглянула на нього.

— Ти вилікувався?

— Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.

— Але…

— Я розумів тебе тоді, — сказав Волков. — Мій Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш виїхати.

— Чому ж ти не виїхав зі мною?

Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що сказала тоді.

— А ти виїхала б зі мною? — поцікавився врешті.

— Ні, Борісе. То правда. Тоді ні.

— Ти не хотіла брати

1 ... 53 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику"