Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

тягнучи його за руку

— Та як… Ніяк. їсти він мене, звісно, як бачите, не став… В іншому разі ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток не позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години щонайменше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чилдрени, зустрів… Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютере! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися

Ми вже були майже нагорі

Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу Ну, просто Ніагарський водоспад — суцільні струмені води ринули з неба

— Жоро! Жоро! — кричу я.

Але ти зник, як булька на воді. Нема тебе, та й усе

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Щойно ти був разом із нами, говорив, лаявся І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає Дуже ми з Агашкіним засмутилися…

— «З Агашкіним»… «З Агашкіним»… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?

— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.

— Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія… Ти й відповідаєш!

— Ну, я гадаю, буде все гаразд Плаваєш ти чудово, у басейн з батьками ходиш. Отже…

— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?

— Поки що ні.

— От макітра! А ще присягався в дружбі. Ну, певна річ… — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло Історично склалося Хіба я винен?…

— Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?

— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі Куди ж кидатися? Як?

— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би

— То ти просто ситуації не уявляєш…

— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцята тридцять — моделізм». За графіком…

— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Справжній комп'ютер, а не людина!..

Жора зітхнув:

— Ну, гаразд Розказуй уже далі, зрадник…

— От даремно ти все-таки… Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене

Але так уже сталося…

Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр Каламутний потік вирує на дні Тебе ніде не видно й не чути.

— Треба шукати, — кажу я.

— Треба, — погоджується Агашкін

І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.

Йшли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отож пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?

Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.

І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого

І холодно так, що на нас аж гикавка напала.

— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше

Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс

— А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами

— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.

— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я

— То яка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.

Ну, що я міг йому сказати?

Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс

Та, гадаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз із колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.

— Ой!

— Ой!

— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним

— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.

— Припини, — кажу, — паніку Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано

Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває. І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:

— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, слід узяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…

Я рвучко обернувся до Агашкіна.

Він дивився на мене виряченими від подиву очима.

Я гарячково закрутив головою, виглядаючи вчительку. Але не побачив нічого.

Голос замовк так само раптово, як і залунав.

— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.

— Чув, — так само отетеріло відповів він.

Стоїмо То один на одного зиркнемо, то навколо Нічого не розуміємо

І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:

— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.

І знову — тиша. І — нікого.

— Чув?

— Чув

Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло

— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики

— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів Ми цього ще не