Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

з півдюжиною гамірних пінчерів на поворозках. «Гей, друже, ввечері вистава, — подумки попередив я себе і, ніби виправдовуючись, додав: — Та яка там вистава, звичайний епізод».

А й правда, давали сьогодні у театрі виставу, що звалася «Загадка дома Верньє». Це була така собі звичайна детективна (дефективна) історія не розрахована на вибагливого глядача (проте досить популярна), та й сама вистава ставилася ще років десять тому, коли увесь радянський народ ласо споживав багатотомні видання Моріса Дрюона та Жоржа Сіменона. От саме за якимось пересічним сіменонівським детективом і було поставлено цю виставу, в якій я грав глухонімого Бертрана, нащадка сера Арчибальда, що усю першу дію возив старця у візку, а коли його наприкінці дії вбивав незнайомець у масці, я всідався на авансцені і з очима повними сліз щось мугикав у зал, удаючи невгамовний розпач. На тому давали завісу, а в другому акті вбивали й мене. Це ставало зрозуміло відразу потому, як після антракту відкривалася завіса й глядач бачив, що в глибині сцени на довгій мотузці висить труп Бертрана, і всі мали думати, що то я повісився від розпачу, але під час слідства з'ясовувалося, що то й мене вбили через спадок сера Арчибальда. То й скажіть, хіба ту німу ролю не можна грати трохи напідпитку? Тим більше, що сера Арчибальда грав мій так би мовити спаринг-партнер по розмовах Микола Кучер. Нас обох ось вже як півроку тому ввели на ці ролі замість артистів Протасова та Кийка.

Ні, я в жодному разі не хочу приставати на бік колег, які щоразу дозволяють собі виходити п'яними на сцену, але в мене були поважні причини, головною з яких був увесь той розгардіяш в думках, емоціях, тілі, після того, що я почув і про що дізнався впродовж сьогоднішнього дня. Мене так і підмивало з кожним наступним ковтком алкоголю розповісти про все Миколі, але я вперто боровся з цим бажанням, накопичуючи в собі кінетичну енергію, яка згодом виллється у подальші карколомні події. Але то буде згодом.

А зараз я хочу зауважити, що оця сьогоднішня пиятика перед виставою була чи не найпершою серйозною пиятикою в моєму житті, саме перед виставою. Адже ріс я в абсолютно антиалкогольній родині, а вперше набухався до ригачок лише в армії, та й то, коли дємбєля відшмагали нас «пряжками по жопах», висвятивши таким чином на «дідів», і ми, скинувшись всім призивом по п'ять марок, купили на дванадцять осіб десять літрів розливного пива та три літрові пляшки найдешевшої німецької горілки «Кристал». З того всього ми зробили «йоржа» і влаштували майже «родинне свято», після якого я оговтався лише в кориті для миття ніг, коли сержант Валієв лив мені на голову крижану воду. Саме тоді я дізнався, що таке «вертольоти», а також «шкала ригів», яка складалася з п'яти основних позицій.

Перша позиція називалася «шабелька» — це коли ригачки виходять з тебе потужним струменем і, наче шабелька, врізаються у землю, унітаз чи, як у моєму випадку, корито для миття ніг. Після «шабельки», коли шлунок вже спорожнів, але алкогольна отрута блукає в крові, починаються «кортики». Короткі, спазматичні ригачки, коли крім слизу, слини та жовчі з тебе вже нічого не виходить, а печінку й усі нутрощі аж судомить. Варіант ригів, який називається «ДніпроГЕС», це, по суті, різновид «шабельки», але в умовах замкненого простору, приміром, в автобусі, ти відчуваєш, що зараз ригнеш, затуляєш рота рукою, але ригачки прориваються зовні крізь пальці, мов дніпровська вода крізь бики греблі. Це «ДніпроГЕС».

Наступні два варіанти ще болючіші та відразніші. От, наприклад, «Круговорот води в природі» — це коли ти знову знаходишся в замкненому просторі — в кінотеатрі чи на заручинах у коханої дівчини — і пустити «шабельку» немає ніякої змоги, бо ти людина високодуховна й освічена, то ти знов-таки затуляєш рот рукою і, зробивши над собою титанічне зусилля, ковтаєш усю ту гидоту, що рветься з тебе назовні. Це — «круговорот води в природі».

Ну й наостанок найжахливіше! «Бивні мамонта». Це варіант для замкненого простору, коли сили вже не ті, бо двічі вже скористався методом «круговороту води в природі», а ригачки таки рвуться на волю, як космічні кораблі Ціолковського-Кондратюка-Корольова, то ти знову затуляєш рота рукою, намагаєшся закоркувати шлунок, долоню тримаєш міцно, щоб не трапився «ДніпроГЕС», але ригачки, шукаючи собі виходу, знаходять інший шлях і двома потужними струменями вириваються з твоїх ніздрів! Оце дійсно жах! Вся слизова обпечена, сльози бризкають з очей, як у клоуна Олега Попова, що у кишені натискає на клізму, а головне — репутація! Репутація заплямована, як і скатертина, сидіння, одяг супутника, салон автомобіля, підлога ЗАГСу, кабіна ліфта, спідниця стюардеси (необхідне підкреслити), одним словом, — все те, де застала вас ця трагедія.

Проте сьогодні нічого подібного мені не загрожувало. Я контролював ситуацію. Адже, незважаючи на вечірню виставу і триста грамів коньяку, я завбачливо вирішив перекусити й узяв собі три товсті сардельки з кетчупом і хлібом, тістечко «картопля» та склянку виноградного соку. А до того всього ще сто коньяку, пропивши і прогулявши у такий спосіб майже половину «юдиних трьох тисяч». «Майже цілий свій аванс отак узяв і пробухав, падло!» — подумалося мені, але байдуже!

Усі ті наїдки, свіже повітря, калорійна їжа з високим глікемічним індексом сприяли викиду в кров потрібної кількості інсуліну, що узявся активно розносити глюкозу тілом, доправляючи її до клітин разом зі збагаченою киснем кров'ю. Я весь налився теплом, пашів алкогольними парами й уперто боровся зі своїм внутрішнім бажанням поділитися з Кучером усім, що пекло мені серце.

— Ех, Миколо, якби ти знав, як мені набридло оце наше одвічне рагульське мовчання, оцей страх, який паралізує волю, коли хочеться на все горло кричати про всіх тих жидів, кацапів, хохлів-перевертнів, масонів, негрів, білорусів, фашистів, комуністів, комуно-фашистів, шовіністів проклятих, про всіх тих підарів, які не дають нам нормально жити й розвиватися! Але ти розумієш, цей страх, закладений на якомусь генетичному рівні, не дає мені це робити! — махав я рукою, допиваючи рештки виноградного соку, не відкриваючи однак усієї своєї таїни, а радше сублімуючи її у досить абстрактний словесний потік.

— Я розумію! Давай пішли прогуляємося перед виставою — запропонував Микола, зважаючи на мій трохи неадекватний від ужитого алкоголю стан.

— Зараз ідемо… — я відмахнувся від нього рукою і продовжував гнути своє. — І ці суки кадебістські знають про це. Вони знають, що українці залякані, що вони раби. «Ми нє раби!

Раби — нєми!» Тобто