Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

і тепер з його сходинок звичайно стрибають у воду юнаки, які хочуть пересвідчитись, чи справді там так небезпечно.

Іфлійський шлюз і млин, за милю перед Оксфордом, — улюблений сюжет темзинських пейзажистів. Насправді там зовсім не так гарно, як можна думати, побачивши їхні картини. Я взагалі помітив, що в нашому світі дуже мало таких речей, які можуть зрівнятися зі своїми зображеннями.

Іфлійський шлюз ми проминули о пів на першу, а тоді, прибравши в човні й підготувавшись до висадки, взялися за весла, щоб пропливти останню милю.

Перегін від Іфлі до Оксфорда, наскільки я знаю, найважчий на Темзі. Щоб плавати там упевнено, треба народитись і вирости в тій околиці. Я проплив там уже чимало разів, але й досі не вмію пристосовуватись. Той, хто зможе провести човен на веслах навпростець від Оксфорда до Іфлі, напевне, зміг би вжитись під одним дахом зі своєю дружиною, тещею, старшою сестрою й бабусею-служницею, що доглядала його ще немовлям.

Спочатку течія кидає вас до правого берега, потім до лівого, потім виносить на середину, тричі обкручує човен і несе його назад, у напрямі Оксфорда, а під кінець неодмінно намагається розбити об яку-небудь баржу.

А тому, звичайно, поки пропливеш ту милю, перепиниш дорогу багатьом іншим човнам, і тобі теж багато човнів перепинятиме дорогу, а наслідок, певна річ, — рясна злива крутих слів.

Не знаю, чого воно так, але на річці всі завжди робляться якісь надзвичайно дратливі. Всякі дріб'язкові прикрощі, на які б ви й уваги не звернули на суходолі, доводять вас трохи не до шаленства, коли трапляються на воді. Коли Гарріс і Джордж клеять дурня на твердій землі, я тільки поблажливо всміхаюсь, а коли вони поводяться, як йолопи, в човні, я лаю їх послідущими словами. А коли мені перепиняє дорогу інший човен, я буваю ладен ухопити весло й повбивати всіх, хто пливе в ньому.

Люди, на березі найлагідніші, робляться лютими й кровожерними, тільки-но сядуть у човен. Якось мені довелося катати на човні одну панночку. Важко уявити вдачу спокійнішу й лагіднішу, ніж у неї. А проте на річці їі страшно було слухати.

— А, холера б його взяла! — вигукувала вона, коли якийсь нещасливий весляр опинявся в нас на дорозі.— Чого він не дивиться, куди пливе?!

А коли вітрило не хотіло підійматись на щоглу, вона хапала його, шалено торсала й кричала:

— От погань, щоб ти пропало!

Тим часом на березі вона бувала сама доброта й привітність.

Видно, річкове повітря погано впливає на людський характер, і, мабуть, якраз через це навіть матроси на баржах бувають не зовсім чемні один з одним і частенько вживають висловів, за якими, безперечно, шкодують у спокійнішу хвилину.

Розділ дев'ятнадцятий

Оксфорд. Уявлення Монтморенсі про рай. Найнятий у верхів'ях Темзи човен, його принади й переваги. «Гордість Темзи». Погода міняється. Темза з різних поглядів. Не дуже веселий вечір. Прагнення до недосяжного. Втішна розмова. Джордж грав на банджо. Тужлива мелодія. Ще один дощовий день. Втеча. Легенька вечеря в тостом.

В Оксфорді ми пробули два досить приємних дні. В цьому місті дуже багато собак. Першого дня Монтморенсі погризся з одинадцятьма, другого — з чотирнадцятьма і, очевидно, думав, що потрапив у рай.

Ті, кого не тішить тяжка фізична праця, — тобто люди занадто слабосилі або занадто ледачі,— звичайно їдуть до Оксфорда поїздом, там наймають човен і спускаються Темзою вниз. Та для людей, сповнених сили й завзяття, краще підходить подорож річкою вгору. Негарно весь час пливти за водою. Куди більше задоволення дістанете, напружуючи м'язи, борючись із течією й просуваючись уперед навсупереч їй, — принаймні так мені здається, коли Гарріс і Джордж гребуть, а я стерную.

А тим, хто все ж таки воліє вирушати в подорож із Оксфорда, я раджу мати власний човен (звичайно, тільки в тому разі, якщо ви не можете взяти чийсь чужий, не ризикуючи попастися).

Ті човни, які можна найняти на Темзі вище Марло, звичайно бувають дуже добрі. Вони майже не течуть і, поки з ними поводитись обережно, дуже рідко розвалюються або тонуть. В них є лавки, на яких можна сидіти, і все — чи майже все — потрібне для того, щоб гребти й стернувати.

Але краси в них не шукайте. Човен, найнятий на Темзі вище Марло, — це не така річ, якою можна похизуватись і в якій можна попишатись. Найнятий у верхів'ях човен не дозволяє своїм пасажирам таких дурощів і зразу спиняє навіть спроби. Це його головна, а може, і єдина перевага.

Той, хто пливе найнятим у верхів'ях човном, завжди буває скромний і ненав'язливий. Він воліє держатись тінистого берега, пливти попід деревами і більшу частину подорожі відбуває рано вранці або пізно ввечері, коли на річці небагато людей, які можуть його побачити.

А коли йому самому трапиться побачити когось знайомого, він зразу сходить на берег і ховається за деревом.

Я одного разу був у компанії, що найняла влітку човна кілька днів поплавати. Ніхто з нас доти не бачив найманого човна з верхів'їв, а коли ми його побачили, то не зрозуміли, що це таке.

Ми замовили його наперед, листом: написали, що нам потрібен звичайний човен-двійка. І коли прийшли вже з валізками на пристань та назвали свої прізвища, хазяїн човнів сказав:

— А, знаю, це ви та компанія, що замовляла двійку! Гаразд, гаразд. Джіме, піджени-но сюди «Гордість Темзи».

Хлопчак відійшов, а за п'ять хвилин вернувся, насилу посуваючи вперед якусь допотопну дупласту колоду, що мала такий вигляд, наче її недавно звідкись відкопали, та ще й відкопали вкрай необережно, пошкодивши дужче, ніж слід.

Мені з першого погляду здалося, що то рештки чогось давньоримського, — «чого саме, не знаю; можливо, труни.

Місцевість по верхній течії Темзи багата пам'ятками римської доби, і моє припущення здавалось мені вельми правдоподібним; та один з нашої компанії, поважний юнак, що трохи цікавився геологією, висміяв мою давньоримську теорію. Він сказав, що кожній хоч трохи тямущій людині (в голосі його звучав щирий жаль, що він не може зарахувати мене до таких людей) зрозуміло: хлопець знайшов кістяк викопного кита. І вказав нам багато ознак, які доводили, що кістяк цей напевне походить із дольодовикового періоду.

Щоб розв’язати нашу суперечку, ми звернулись до хлопця. Попросили, щоб він, не боячись нічого, сказав нам: чи це скелет доісторичного кита, чи давньоримська домовина?

Хлопець відповів, що це «Гордість Темзи».

Спершу ми подумали, що його відповідь — дуже вдалий жарт, і хтось із нас навіть дав хлопцеві два